Зорепади, стр. 21

Головач на якусь мить притих, а тоді мовив:

— Вибач за відвертість, але я впевнений, що ти тренував Діка за сімома замками, без свідків, у нього ж нема друзів навіть у вашій збірній. А він чудовий компанійський хлопець! І за такого хлопця ніхто не вболівав. А ти незгірше од мене знаєш, що можна зробити, коли тебе підтримують друзі!

Івен розсміявся: Залізний Пітер вдало підсолодив гірку пілюлю — нагадав про свою єдину поразку від нього. Це сталося в рідному місті Івена. Тисячі очей з такою надією дивилися на нього, що він не міг, ну ніяк не міг програти! За один вечір Івен перевершив усі свої рекорди і зрештою переміг Залізного Пітера! А чи бачив сьогодні такі ж доброзичливі очі його Дік? Справді, поруч з кожним атлетом у кожній команді були не тільки тренер, лікар, масажист, а й ще хтось із його друзів, і всі, як могли, допомагали йому. Тільки вони з Діком були самітні…

Свистів у дротах шалений вітер. Він розвіяв хмари, очистив небо, і зорі вже потроху танули в ранковій імлі, коли Тейлори поверталися до готелю. До свого готелю, бо й жили вони окремо від інших учасників чемпіонату. Ішли пішки — Івенові хотілося трохи освіжити голову, ще раз подумати над словами Головача.

Він добре знав цей мотив, не раз зустрічав його в радянських спортивних виданнях — колективізм, дружба, більше того — колективна воля до перемоги. І завжди трохи підсміювався з цих слів. Йому, вихованцеві іншого світу, вони здавалися вигадкою журналістів. Ну який там у біса колективізм, яка колективна воля, коли ти виступаєш на помості сам один і ніхто не має права бодай пальцем поворушити, щоб допомогти тобі! Виходить — допомогти можна. Максименко протягом усього виступу був немов зв’язаний невидимими нитками з своєю командою, з усіма хлопцями. Може, тому так сміливо і впевнено він вдавався до надрекордних спроб, може, тому і невдачі не злякали його…

— То що ми вирішили, тату? — обійняв його за плечі син перед дверима готелю. Обійняв тепло, як старшого гаряче любимого друга.

Івен Тейлор тяжко зітхнув. Він усе ще думав, зважував. Потім глянув синові у вічі і твердо сказав:

— Це дуже гірко визнавати, особливо мені. Та, мабуть, життя все-таки має свої суворі закони. І, на жаль, вони не підвладні навіть найдосконалішому кіберові. Є інше — важливіше!..

Василь Бережний

Таємниця Дому вічності

Був жаркий осінній день, і пасажирам сірої від пилюки машини, що мчала з Каїра в Ель-Гізу, навіть зустрічний потік повітря не давав прохолоди. Здавалося, пальми обабіч дороги, нажахані спекотним подихом пустелі, тікають назад, шукаючи порятунку.

— Он де вони! — скрикнула Вівіан, дивлячись трохи праворуч. — Наче гори…

І справді, з цієї відстані піраміди нагадували темні гірські піки на голубому маревному тлі. Але відстань швидко скорочувалась, і настала мить, коли ці рукотворні гори почали рости, підпираючи високе небо. І тоді Рей попросив шофера зупинитися.

— Підемо пішки.

Вівіан, його дружина, перезирнулася зі своєю подругою, мовляв, сама бачиш: починаються дивацтва, і тільки зітхнула. Неохоче встала з м’якого сидіння, пірнула в легеньку тінь дерев; за нею подріботіла подруга. Поруч з високою, сухорлявою Вівіан вона здавалася дівчиськом, і її білий брилик також здавався дитячим під крилом широченного сомбреро Вівіан.

— І отак, Бетті, частенько… — притишено сказала Вівіан. — Його інколи наче гедзь кусає.

— Я знаю, чоловіки всі без одної клепки. Того й заміж не поспішаю…

Рей ішов, невідривно дивлячись на піраміди — вони ще вміщалися в очах, — і зовсім не чув жінок. Якесь глибоке, сильне почуття зароджувалося в ньому, обличчя просвітліло.

— Погляньте, як вони здіймаються вгору… — сказав приглушеним голосом. — Наче ростуть… Третє тисячоліття до нашої ери…

Крізь серпанок розігрітого сонцем повітря контури Великих Пірамід з кожним кроком проступали чіткіше, різкіше. Легке, безтілесне марево, яке досі ніби плавало над обрієм, почало темніти, важчати й поволі осідати на брунатні піски Сахари.

Віві ззирнулася з подругою, помітивши вираз екстазу на обличчі Рея. А його й справді охопило несподіване хвилювання: яка велич і гармонія створеного людиною тисячі років тому!..

— Ця ось, передня, піраміда Хеопса… — знову заговорив здавленим, наче не своїм голосом. — Найвища серед усіх — сто сорок шість метрів. Дім вічності — так називали стародавні єгиптяни кожну піраміду…

Жінки з чемністю слухали, вірніше, удавали, що слухають, бо насправді їхню увагу захопила не так сама піраміда Хеопса, як різноголосий і різнобарвний натовп біля неї.

— Грані пірамід з великою точністю орієнтовані по сторонах світу, — провадив далі Рей, — і це свідчить про високий рівень астрономічних знань… А сама ідея спорудження цих Домів вічності виникла, звичайно, з релігійних уявлень стародавніх єгиптян…

Віві побачила кількох верблюдів — яскраві попони, розцяцькована збруя і такі чудернацькі волохаті голови! Не витримала і в захваті звернулась до Бетті:

— Поглянь, які вони оригінальні! Наче з пап’є-маше, і такі великі!

— Чудові! — сплеснула руками Бетті. — Симпатяги!

А верблюди наче виконували якийсь важливий ритуал. За наказом своїх господарів спроквола ставали на передні коліна і спокійно ждали, доки на горбасту спину, застелену яскравим килимом, не всядеться туристка; потім підводились і, статечно піднявши голову, ступали кільканадцять кроків. Клацав фотоапарат, і флегматичні тварини знову ставали на коліна, щоб зсадити своїх наїзниць. Господарі теж уклонялись, одержуючи долари.

— Сфотографуємось на верблюдах? — Віві одразу охопив радісний настрій. — На тлі пустелі й пірамід!

— Неодмінно! — підтримала Бетті. — І щоб Сфінкса було видно. Це ж так екзотично!

Рей обірвав свій екскурс в історію Стародавнього Єгипту, облишив жінок і попростував до підніжжя піраміди Хеопса.

Враження мінялося з кожним кроком. Він бачив знімки пірамід, малюнки, фільми, і в свідомості залишився відбиток історичної пам’ятки. Але де там! Реальність перевершила всі уявлення, постала цілковитою несподіванкою. Груди Реєві розпирали до млості сильні відчуття. Могутнє кам’яне громаддя давило, притискувало його до землі, і він ледве переставляв ноги. А коли підійшов упритул, піраміда знялася в небо суцільною стіною й закрила весь світ. Отоді Рей відчув наплив урочисто-радісного настрою: це ж зроблено руками людини! Всі оці незчисленні кам’яні куби, вже подзьобані часом, колись пошліфовано, припасовано в геометричній правильності. Наче кристал до кристала. Так, це був могутній процес кристалізації велетенського задуму…

На якусь мить Рея пронизало почуття вселюдськості, і він враз відчув зв’язок з отими стародавніми будівничими, що відійшли у млу тисячоліть. Гранично проста форма, а яка велич!

Широко розкинувши руки, притулився до каменя, і йому передавалося м’яке, ніби людське тепло.

Тим часом Вівіан і Бетті в повній мірі насолоджувались екзотикою. Сфотографувалися на верблюдах і перед Великим Сфінксом, обличчя якого поколупане пострілами наполеонівських солдат, і біля піраміди Хеопса. Накупили чимало сувенірів — кухликів, барельєфів, медальйонів. Особливо сподобався їм важкий медальйон із рельєфним зображенням красуні Нефертіті. Почорнений метал нагадував старовинні речі.

— Мені не йдуть із думки жіночі прикраси в Каїрському музеї… — промовила Вівіан.

— І в мене вони стоять перед очима, — зітхнула Бетті. — Просто дивно, які в них були вишукані смаки.

— Золото, дорогоцінні камені… Ах, що не кажи, а й тоді до жінок ставились уважно.

— Може, ще уважніше, ніж тепер, — пригасила усмішку Бетті, явно натякаючи на Рея, що зігнорував їхнє товариство. — Що він там робить?

— А, — здвигнула плечима Вівіан, — я ж тобі казала: всі вчені трохи диваки. Бачиш — вимірює, вираховує… А навіщо? Замість того, щоб дивитися на це облуплене громаддя, сфотографуватися на верблюді, як усі нормальні люди, він — поглянь! — уже встановлює якусь апаратуру… Те ж саме робив і в Баальбеку. Йому аби вимірювати…