Зорепади, стр. 15

— Завтра все буде добре, — заспокійливо мовив він. — Нехай сплять. Та й мені не завадить подрімати. Казна-яке життя настало. Минулу ніч читав, а цю бігав по динамічному лісі…

— Поясніть, що сталося? — зажадав капітан сердито.

— Ах, так, — похопився Троль. — Даруйте. Власне, все можна було передбачити з тієї миті, коли Флорина принесла гілочку тубільного чортополоху.

— Яким чином? — поцікавилася дівчина.

— Мене у вашій розповіді зацікавило те, що на багато кілометрів довкола не було жодної стеблинки, і раптом — ціла рослина. Припущення перше: ховаються за якихось несприятливих умов у грунт. Як бачимо, здогад підтвердився. Що то за умови — ясно. Такого жахливого дня не витримає ніяке життя. А підказала це чорна квітка. Як ви знаєте, подібне забарвлення зустрічається звичайно у нічних квітів. На цій планеті і рослини і тварини навчилися вести нічний спосіб життя.

— Але звідки ви дізналися, що їм загрожує небезпека? — спитав капітан.

Троль сяйнув білосніжними зубами.

— Будь-яка несподіванка небезпечна, — відповів він, — особливо для цивільних, котрі, власне, й прибули сюди для науково-дослідної роботи, а не для нічного полювання.

Капітан винувато опустив голову.

— До того ж, — вів далі Троль, — ця рослина сказала мені достатньо, щоб побоюватися за ваших колег. Гляньте на квітку. Чи не свідчить вона про те, що на неї можуть сідати комахи тільки з дуже міцним і довгим хоботом? Тож цим комахам проткнути наш полегшений скафандр — все одно, що цигарковий папір! Тепер зверніть увагу на оце насіння. Як воно розповсюджується? Чіпляється ось цими гачечками за тварин. Але ці гачки міцніші за інструментальну сталь, гостріші од леза. Про що це свідчить? Мабуть, повз ці кущі ходять тварини з такою товстою і міцною шкірою, що я не радив би вам зустрічатися з ними. В усякому разі, без мене. До речі, саме ці шпичаки пороздирали скафандри. Решту довершила ядуча атмосфера. Ще можу додати, що поблизу мешкають травоїдні з дуже міцним травним трактом. Про це свідчить ягода чорної квітки. В її спокусливій м’якоті ховалося насіння в кам’яній оболонці. Своєрідний захист, щоб вижити і втрапити на нове місце проживання.

— Просто неймовірно, — сказав капітан. — За однією стеблиною відновити картину тваринного світу! Але чому ця квітка не сховалася, коли настав день?

— Вона й не могла сховатися. Можливо, на світанку її збив метеорит. Ваші люди знайшли її раніше, ніж квітка встигла згоріти під сонцем. Адже група вийшла рано-вранці?

— Так. Але щодо метеорита — мало вірогідно. Птах чи тварина зірвали.

— І таке могло статися, — погодився Троль. — Міг бути й метеорит, вони тут падають часто, обов’язково щось та зрубають. Адже вся планета за ніч вкривається непрохідними хащами. До речі, вам потрібне свіже м’ясо? Я тут недалечко підстрелив двох слонопотамів.

— Гм-да… — мовив задумливо капітан. — Ви розібралися з цією рослиною, як справжній детектив!

Троль чомусь посміхнувся, скоса глянув на дівчину. Та спохмурніла й прикусила губу.

— Чи як біолог, — відповів він великодушно.

— Ви біолог? — спитала вона з сумнівом.

— Доктор екзобіології, — відповів Троль скромно.

Він вклонився і вийшов. Оніміла від здивування Флорина чула, як віддалялися його кроки, а насмішкуватий голос декламував Пей Сіна в оригіналі:

Кім Пушкарьов

Дитина кібера

Тут ніколи не відчувалося спеки. Вранці Сондра натискала на кнопку і вмикала сконструйовані чоловіком автоматичні поливальники. Точно відміряними для певної погоди дозами вони освіжали густе сплетіння винограду, до міри напоювали землю під ним. Ледь піднявшись над обрієм, сонце ненадовго зазирало у затишний зелений куточок, трохи підсушувало його і незабаром прощалося з ним до наступного ранку. І як приємно було у неймовірну літню спеку опуститися в легкий фотель, всім єством відчути рятівну збадьорюючу прохолоду!

От і зараз Івен Тейлор з насолодою скинув мокру від поту майку і не сів — знесилено впав у парусину фотелю. Зітхнув на повні груди, розслабив своє велике, мускулясте, ще дуже тіло. Дістав сигарету, довго розминав її у пальцях, розглядаючи свіжі опіки на них від паяльника. Крізь відчинене вікно долинув голос дружини. Сондра питала, чим почастувати його — фруктовим коктейлем чи якимось соком з льоду? Івен посміхнувся і весело відповів:

— Сьогодні можна подавати все — соки, коктейль, навіть віскі! А найбільше пасувала б до нашого сьогоднішнього столу пляшка шампанського!

Сондра з’явилася у вікні кухні, здивовано скинула вгору тонкі брови: в таку спеку її чоловік не заперечує проти віскі?! З неприхованою цікавістю запитала:

— Невже все, любий? Фінішував? І переможно?

— Так, фінішував, — задоволено відповів чоловік. — А чи переможно?.. Я дав би точну відповідь, коли б Дік був дома. А його завжди в потрібну мить чорти носять казна-де…

— Прийде Дік, скоро прийде, — мовила Сондра. — Я радію хоча б тому, що знову бачитиму тебе в суботу і неділю. Вже це варте шампанського. Тим більше, що тебе чекає маленький сюрприз.

Вона зникла і через кілька хвилин вийшла на подвір’я з великою тацею в руках, прямуючи до столу в центрі їхньої домашньої бази. На таці одразу впадала в око припорошена пилом висока пляшка шампанського. Івен подумав, що Сондра відчула його сьогоднішній настрій, приготувала все, як до свята. Він взяв у руки пляшку, витер її серветкою, прочитав етикетку і здивовано глянув на дружину.

Сондра весело розсміялася. На етикетці її рукою було виведено дві дати. Перша, п’ятирічної давності, зафіксувала той день, коли чоловік розповів їй про свою велику мрію і, не гаючи часу, тут же зробив ескізні креслення майбутнього винаходу. Друга дата була зовсім свіженькою. Намагаючись не змахнути пилу, Сондра щойно вивела її.

— І ця пляшка чекала на мене п’ять років?!

— Як бачиш, Івен. Мені так хотілося, щоб цей день, хоч би коли він настав, перетворився на справжнє свято, щоб ти знав — я весь час вірила у твій успіх!

— Це таки справді сюрприз! Щире тобі спасибі, Сондро!..

Він пригорнув дружину, ніжно і вдячно поцілував її. У цю мить від хвіртки долинув веселий посвист — додому повертався Дік.

Їхній перший і єдиний п’ятнадцятирічний син немов вирішив постійно втішати своєю зовнішністю батьків. Від Сондри Дік успадкував гарні очі й брови, своєрідний овал обличчя; від Івена — високий зріст, широкі плечі, могутню статуру.

Дік підійшов до столу, весело мовив:

— О, у нас, здається, свято! Навіть не знаючи, з якої нагоди, офіційно повідомляю, що охоче приєдную до нього свій, як завжди, вовчий апетит!..

— Може, синку, ти не помилився, — замріяно мовив батько. — Може, зараз буде справді велике свято. Ходімо до залу на кілька хвилин…

Залом Івен Тейлор називав простору й високу кімнату, прибудовану кілька років тому до глухої стіни котеджу. Вона виходила вікнами у господарчий двір. Коли до Тейлорів наїжджали гості, широкі вікна залу були старанно зашторені — Івенові дуже не хотілося передчасно розкривати свою таємницю. Та коли б хтось зазирнув всередину цього приміщення, побачив би обладнаний всім необхідним, хоч і невеликий, важкоатлетичний зал.

Тут було все необхідне для тренування не просто новачка-любителя, а спортсмена вищого світового класу. Міжнародна штанга, міцна гімнастична драбина, повний набір гантелей і вагових гир, численні спеціальні прилади для розвитку різних груп м’язів. Підходь, наснажуй силою біцепси й трицепси, груди і плечі, було б тільки бажання!

Друга штанга стояла в центрі залу, на новенькому помості, ще без жодного сліду від падіння важких снарядів. Навколо помосту, наче окреслюючи його робочі кордони, виблискували дві тоненькі металеві рейки, схожі на іграшкову колову залізницю. На рейках стояв якийсь дивний прилад. Зовні він кумедно скидався на звичайний холодильник з світло-блакитним облицюванням та кількома отворами в ньому. Над усім цим красувалася портативна… друкарська машинка з рулоном паперу на спеціальному пристрої.