Меч Арея, стр. 9

В літо 420-е

Пруги [4] велії найшли на землю Руську від Галлії Карпатської до самого Дніпра, й на землю Деревську, й на Сіврську, й на Луги такоже, й був голод чорний, й прийшла чума з країн полудневих і всхідніх, і забрала многі животи.

Того ж літа переставився перський цар Єздегерд, і зітхнули греки й грузини іберійські, й тепер вірмен опосіли греки, й заплакало старе, й мале, й дитя в материній утробі, кленучи Теодосія та Пульхерію.

В літо 421-е

Над царем-городом Константиновим зійшла зоря вітлеємська, показуючи опахалом на край полунічний, і вбоялися греки, й рікли, що зла слід сподіватися з тих країв. І стояла зоря сім ночей, і вдруге вбоялися греки, й почали чистити полки свої від гунів [5], і готів, і від інших варварів, і стали брати їх не як спокон вік старих, разом із вождями та воєводами, а вокрім, подушно й полично, щоб не припустити вдруге такого лиха, яке вже бачили стіни константинопольські літа божого 400-го, коли на небі такоже стояла опахата зоря.

В літо 422-е

Був знову квітний, і знову так само тепло й весело починалася весна, та відтоді минуло десять літ, багато чого змінилося й у житті, й у природі, й поміж людей, одні народились, інші переселилися в потойбічний світ, у незнану країну предків. Богдан упізнавав і не впізнавав свій рідний маленький Київ город, і єдиний, хто лишився таким самим, була мати, княгиня Рада.

Батько пішов у зелений ірій пращурів. Тепер Богдан був уже не княжичем, а князем землі Київської й повноміжним осподарем усіх її ланів, і річок, і лісів, і гір, і всього, що в них було живого й мертвого.

Звістку про вітцеву смерть принесли йому купці-гречники аж у самий царів город Константинополь, де Богдан прослужив дев'ять років у варварських тагмах імператора, досконало вивчивши всю військову технітарію ромеїв, усі їхні хитрощі й стратегії, заживши собі слави невразимого й непереможного скіфа, бо ніхто, вийшовши йому супротиву, не зміг ще викрутитись од його меча, ножа, сулиці або кия.

Й Богдан таки здебільшого бився києм.

То була важезна дубиняка, обкована з усіх боків залізними смужками, втикана гострим зуб'ям тригранних бронзових шипів. Того кия не кожен міг і підняти, в Богданових же руках він крутився змієм, і лихо було тому, хто трапляв на дорозі шаленого «скіфа».

Богдана в імператорській тагмі ніхто не любив, і то через усім зрозумілі заздрощі, зате всі боялися й шанували, бо нікому не хотілось першому вступати в бій, попри всі на світі накази та бичі; «скіф» же йшов уперед сам, добровільно викликаючись на герці.

Дружив Богдан лише із своїми — Бориславом та Вишатою, які пішли з ним і за море й намагалися бути завжди попліч свого зверхника й улюбленця. Й се надавало Богданові ще більшої сили й зваги, бо Вишата в будь-яку мить міг прислужитись йому своєю могутньою рукою, що мало чим поступалася Богдановій, а Борислав, хоч і слабший, завжди виручав товариша де мечем, а де й хитрістю.

Борислав хвацько гуторив і грецькою, й латинською, й фрязькою, й готською мовами, що були в ужитку в тих варварських тагмах-полках імператора, Вишата ж мало коли вдавався до мови, навіть рідної полянської, здебільша обходячись і так. У свої двадцять шість літ він став ще кремезніший, але на зріст не вдався. Борислава ж вигнало вгору, гнучкого й жилавого, мов тернова жердина. Богдан був такий увишки, як Борислав, і кремезний, як Вишата. Мечники в тагмі так і звали їх: Здоровий скіф, Довгий скіф і Куций скіф, хоч кожен з них мав, певно, своє ім'я. Та, по-перше, так зручніш, а по-друге, хіба запам'ятаєш ці незбагненні скіфські імена.

Богдан потроху відвик од свого ймення, та й інші не називали Богдана Богданом, лише тим давнім словом, що з легкої руки смаглого косацького отамана прилипло йому навіки: Гатило. Й княжич залюбки відгукувався на той поклик, бо в ньому було щось рідне, й шпарке, й майже забуте...

По смерті Богданового діда Данка віче посадило на Витичівському столі дідового молодшого брата Рогволода. Як усе те сталося, Богдан до пуття не знав. Може, зважили на те, що прямий спадкоємець, київський князь, син Данка Милодух зовсім хворий, а може, й підмастив декому Рогволод, але сталося як сталось.

Після похорону діда Данка Богдан у війську нового Великого князя пішов меститися грекам за жахливий підступ. Греки, злякавшись війни, видали Рогволодові татя, того, хто, власне, тільки виконував волю справжнього вбийника, й піддались на мир, зобов'язавшися сплачувати Великому князеві щорічну данину в 350 літрів золотом. Рогволод погодивсь. То була явна зрада, й князі, й велії та малі боляри, й можі ліпші, й усе воїнство невдоволено гомоніло, однак Великий князь не зважав, бо на випадок поразки мусив поступитися столом, який посів нещодавно.

— Хіба то мало! — виправдовувався він. — Греки ще ніколи не платили нам дані. Тепер платять.

Князям і веліїм болярам дісталося по чималому кушу, решті боляр і ліпших можів також, і вони потроху замовкали, хоч військом, яке зібралося при Дунаї, можна було нагнати й не такого жаху на ромеїв, бо тагми їхні саме ратилися в Асії.

За статтями вгоди кілька тисяч полянських, і деревлянських, і сіврських можів, і косаків-луговиків пішло служити найманцями в імператорське військо.

Так Богдан опинився в золотосяйній стольниці над Босфором. Відтоді минуло більш як дев'ять років. Туди він. ішов хлопчиком, а повернувся дорослим боєм, що зазнав на собі й меча, й вогню, й голоду та підступів, бо на них не скупились ні ромеї, ні їхні численні вороги в Європі й Асії.

Порівняно до Константинополя Київ город видався Богданові маленьким селом, що не знати нащо й оточило себе високим дубовим гостроколом. З сією сміховинною «стіною» неважко впоратися трьом сотням ромеїв, озброєних звичайними драбинками, не кажучи вже про катапульти й скорпідії, які кидаються скелями, не згадуючи залізночолі тарани та багатоповерхові гелеополі, що здатні пересадити через будь-яку муровану, а не дерев'яну стіну цілу зграю мечників і стрільців. Приблизно так само був укріплений і стольний город Витичів. Кажуть, стара стольниця Вручий набагато міцніша, та Богдан аж туди ніколи не їздив і не дуже вірив у ті балачки. Наші князі впевнено почуваються й за гостроколом, який захищає їх од степових наїзників, а великому військові подолати таку обшир зась.

Усе було так і не так, та про те мусив дбати Рогволод, Великий князь.

А він не дуже вболівав державними справами, оточив себе пройдисвітами, бавився скоморохами й гудочниками, позвозив до Витичевого більше двох десятків наліжниць, які мали своєю молодою кров'ю розганяти загуслу кров у його старечих жилах.

Богдан думав про се, сидячи під кущем калини в тому самому місці над глибоким Хрещатим Яром, де літ тому десять уперше освятив себе в справжній січі. Місток був старий, трухлявий, півпоруччя з боку городу відламалось.

Князь несолодко всміхнувся. Місток інколи може послужити неабияку службу, й мусив про се спитати в Малка, який за десять літ вибився в домажиричі й ще дужче погладшав.

Зодзаду в князя сидів Вишата. Він щось мугукнув. Князь, після повернення додому, наставив його за старого конюшого.

— Що?

Вишата мовчки хитнув головою на той бік яру. З-поза оспища Соляним шляхом їхало четверо комонників. Поминувши місток, вони вгледіли під калиною синє блискуче корзно київського князя й попрямували до нього через урвище. Віддавши коня супутцям, найстарший з них підійшов і за давнім звичаєм торкнувся рукою трави — ні більше, ні менше, саме так, як споконвіку віталися поляни, не скидаючи шапки.