Гра в бісер, стр. 87
СОН
Гостюючи колись в монастирі,
Я, коли всі були вже на відправі,
Зайшов до книгосховища. Старі,
Грубезні книги в шкіряній оправі
Стояли там рядами при стіні.
Ну, що ж, ченці — то здавна люди книжні.
Але у вічі кинулись мені
Тих фоліантів назви дивовижні.
Я взяв один, — і що читаю там?
«Останній крок до квадратури кола». [55]
О, думав я, в цій книжці мисль не квола!
Або таке: «Як скуштував Адам
Ще й з древа іншого [56]…» Але з якого, боже?
Із дерева життя?! То він безсмертний, може?
Ну, думав я, це ангелпокровитель
Заніс мене у цю святу обитель!
Вечірній промінь втомленого сонця
Упав на книги з косого віконця.
Дивлюсь: одна із райдужним обрізом
Вся аж дзвенить тривожним вокалізом.
Беру, читаю напис той: «Наука
Про відповідність кольору і звука».
Я відчиняю книги ті, як брами,
І цілий світ співає кольорами!
І так мене ця вразила ідея,
Що я почав здогадуватись, де я.
Бо, що за том я тут не вибираю,
Все свідчить: я — у книгозбірні Раю!
Тут відповідь на всі мої питання,
Тут всі плоди із дерева пізнання,
І всі мистецтва, і науки точні,
Усіх досліджень дані остаточні.
І, що не книга, — з гарних палітурок.
Світився напис, наче порятунок.
І кожне слово з крони до коріння
Було — як біла блискавка прозріння
Для тих, кому відкрилась вища суть.
Я книгу взяв тремтячими руками.
В ній сторінки аж сяяли рядками.
І, сам себе не знавши до пуття,
Мікрочастинка в космосі ніяка,
Я осягнув той вищий сенс буття,
Що десь лежить у сфері зодіака.
Побачив раптом, наче з висоти,
Скарбів духовних розсипи всесвітні,
Прадавніх знань незлежані пласти,
Нових гіпотез паростки тендітні,
Нектар ілюзій, досвіду полин,
Гіркі плоди марнот і шанолюбства.
Я подолав за декілька хвилин
Тернистий шлях здороженого людства.
Це був такий натхненний марафон!
В очах мигтіли числа й силуети,
Калейдоскопи символів і форм,
Емблем і формул дивні менуети.
Все оживало в образах письма,
Питало шлях і стежечку зміїсту —
У невтолимих пошуках ума
Нової форми і нового змісту.
І от коли, засліплений тим всім,
Я очі звів перепочити трохи,
І тих книжок беззвучний клавесин
Мені лунав, — почув я тихі кроки.
Тут ще хтось був. З ченців хіба котрий.
І я подумав: певно, архіварій.
Він щось робив, і в паузі тривалій
Дивився я: що ж робить той старий?
Він брав побожно кожний фоліант,
Читав книжок позолотілі спинки,
Тих дивних назв сліпучі золотинки,
А потім їх, як свічку, задував
Безкровним ротом. І стирав їх пальцем,
Ті назви плоду з гілочки добра.
І зовсім інші, інші! — архіварій цей
Писав єдиним розчерком пера.
Ну, думав я, яка робота ловка!
Дмухне старий — немає заголовка.
Так він ходив, і назви ті підмінював.
І тихий острах серце мені стис.
І був зловісно вище розуміння
Його роботи потаємний смисл.
Збентежений і збитий з пантелику,
Я взявся знов за книгу ту велику.
Але чомусь, зненацька потьмянівши,
Ті літери не сяяли мені вже.
І кожне слово з крони до коріння
Було — як сіре, знічене створіння.
Воно двоїлось, блякло, розсипалось,
Зникало десь у плетиві оман,
Немов під ним сторінка розступалась,
І западали літери в туман…
В цю мить десь тихо брязнули ключі.
Відчув я руку в себе на плечі.
Це був старий. Півкроку, може, тільки
Тепер було між мною і між ним.
Підвівся я. Мороз пройшов по тілу,
Немов війнуло вітром крижаним.
Він взяв мій том, і мало я не скрикнув:
Він назву стер і з цього манускрипта.
Німі слова пручалися, як міми,
Летіло все в стрімкому монтажі —
Невічних істин вічні видозміни,
Старих пустель новітні міражі.
Він їх стирав, писав і знову нищив.
Я не питав у нього ні про що.
А потім він забрав перо і книжку
І, слова не промовивши, пішов.
СЛУЖІННЯ
Колись були володарі побожні,
Котрі в полях освячували плуг,
Високу віру і високий дух
В людській душі підтримати спроможні,
Що знали мову сонця і грози,
Що їх законам був за оборонця
Той, що тримав над світом терези
Життя і смерті, місяця і сонця.
Але урвався той священний ряд.
Лишився рід людський напризволяще,
В марноті днів згубивши все найкраще,
Без вівтарів, і святощів, і свят.
Та не урвалась пам’ять про ті дні,
І ми повинні крізь марноти світу
Нести високу святість заповіту,
Навіки в притчі втілену й пісні.
Колись, можливо, зміняться часи,
По самі вінця темрявою повні, —
Почує сонце наші голоси,
Ми принесем дари йому жертовні.
вернуться
55
«Останній крок до квадратури кола». — Нерозв’язна математична задача про розшук квадрата, рівновеликого даному колу, була від стародавніх часів до епохи барокко улюбленим символом релігійнофілософських пошуків рівноваги між божим і людським, між вічністю і часом.
вернуться
56
«Як скуштував Адам ще й з древа іншого…». — Поряд з деревом пізнання добра і зла, скуштувавши плодів якого, Адам і Єва впали в первородний гріх, у біблійному Едемі росте, згідно зі Старим завітом, і дерево життя: плоди з нього надають тому, хто скуштував їх, безсмертя й досконалості.