Стріла Часу, стр. 5
— Що, хіба я неправду кажу? Такий чоловік, як от тобі зустрічався вранці, настоящий чиряк. Псує весь настрій. Тільки ось ти перегинаєш палицю… Зустрів такого чиряка, скривився, а потім і хорошу людину зустрічаєш так, мов кислицю з’їв. Ну-ну, не сердься. І запам’ятай, що нема такого чоловіка в світі, щоб на його тілі було більше чиряків, ніж здорового тіла. Приходить час, і людина стає здоровою. Так і в житті… Профілактика потрібна, чистка… Колись люди доживуть до того, що жодного чиряка не буде…
— Де? На тілі?
Старий засміявся, підморгнув щетинистим оком.
— І на тілі, і серед людей.
— Ви вірите?
— Аякже. До того йдеться. Інакше не варто й жити. Я часто дивуюся нишком: як то вчені сперечаються, чи варто людині жити, чи не варто, чи стає вона кращою, чи не стає?.. Читав, читав такі статейки в різних там журналах… І думаю, що такі вчені мислять не головою, а чим-небудь іншим…
Старий іронічно хихикнув, покрутив головою, сильним поштовхом весла ввів човен у неширокий рукав Дніпра. Течія тут була повільною, вона звивалася голубим вужакою поміж густючими кучерявими лозами.
— Ти тільки подумай, Василю, тисячоліття тому люди ходили в шкурах звіриних, билися палицями, їли одні одних, дрижали від страху перед темрявою і громом, перед зливою і пожежею. А тепер… Ну ти можеш заперечити, що й тепер є всяка пакость на світі, що й з вищою освітою або в кабінеті вченого можна бути людоїдом… Еге ж, хіба атомні бомби не людоїдство? Проте це пройде… їй-богу, пройде! Як от кір або коклюш у дітей проходить. Я часто думаю, хлопче, вночі, як вийду надвір та гляну в безмежне небо, — які чудові люди будуть в майбутньому, як житимуть чудесно! Просто казка… Тільки вбити звіра в людині, і тоді — вся природа ляже перед нею!
— Ой, мабуть, не скоро, діду!
— Ну то й що. А хіба Мічурін для себе вирощував сади? А робітник хіба для себе будує машини, чи селянин сам поїдає весь хліб, що вирощує? Е, хлопче, всі ми для когось робимо. Правда, по-різному… Одні так, аби день до вечора, аби скоріше до зарплати, а інші — з теплотою душевною, з любов’ю. Бо вони не просто роблять ту чи іншу річ… Вони думають про людей, які будуть користуватися плодами їх труда. Ти як вважаєш, Василю, людство рухається вперед?
— Ну аякже!
— Значить, людей з душевною теплотою більше, ніж чиряків. Ясно?
Василь широко посміхнувся.
— Ясно, діду!
— Ну а раз ясно, то вилазь. Приїхали…
Рукав Дніпра різко завернув праворуч, перейшов у широкий старик. На лівому березі, на піщаному горбі, виросла з-поміж кущів верболозу і осокорнику біленька хатинка з одним віконцем. На березі лежали нові куги, ліхтарі, на воді хитався, прип’ятий до верби, пошарпаний моторний човен з допотопним двигуном.
Василь схопив торбу, черевики і вискочив на берег.
— Ну, спасибі вам, діду. Дуже цікаво було з вами розмовляти. Приїжджайте ще сюди, їй-богу…
— А чого мені приїжджати, — хитро осміхнувся дід. — Я тут живу…
— То ви…
— Еге ж, еге ж! Я Данило. Данило Романович… Василь стояв вражений, розставивши руки.
— Ну чого дивуєшся? Іди до хати, клади начиння. Снасті для риби є? Ну й добре. Ходи туди, до кручі, там ще один рибалка. Професор. Познайомишся, разом рибу ловитимете. Хе-хе! Побачимо, що зловите. А не зловите, ввечері посьорбаємо юхи з сома. Хм, бач як побіг! Аж закуріло… Четвертак! Чи ти ба! Ну й чудило!..
ДИВНА УМОВА
Василь розгорнув кущі, ступив на невеликий піщаний п’ятачок, що навис над водою, озирнувся. Де ж той професор? Ага, он внизу, біля берега.
Справді, проти сонця блищала чиясь лисина, а трохи нижче, на воді, гойдався великий червоний поплавок. Василь скочив з кручі вниз, підійшов до власника лисини.
— Ну як, клює? Здрастуйте!
Чоловік підскочив, мов ужалений, і кібцем накинувся на Василя.
— Якого біса ви кричите, всю рибу розігнали!?
Незнайомий раптом замовк і розвів руками. Його сиві, ріденькі вуса під хрящуватим носом смішно смикнулися вгору і вниз.
— Те-те-те! Кого я бачу? Та це ж… Горовий! Ну да, Василь Горовий!..
— Іване Ігнатовичу? — й собі здивувався Василь. — От чудеса.
Та й було чого дивуватися. Це був справді професор з кафедри астрофізики, у якого вчився Василь. Професор Діжа, або, як дражнили його студенти, «консервований Морж». Таку дивну кличку дістав професор за виняткову впертість у захисті відмерлих теорій і за свої вуса.
— Чого вас сюди принесло? — нарешті отямився професор.
— Я бачу, що й ви тут?
— Але ж я перший приїхав сюди!
— Я не знав, професоре!
— Послухайте, Горовий… Дніпро довгий, береги скрізь такі чудові.
— А мені, професоре, подобається саме тут…
— Ось як. Ну тоді доведеться мені шукати іншого місця. Чорт забери, знову все літо пропаде через вас…
— Чим же я вам заважаю? — образився Василь. — Хіба мало кущів? Ви в одному, я в іншому…
— А ночувати будете в Данила Романовича? — сердито запитав професор, змотуючи вудочку.
— В нього…
— Ще чого не вистачало. Ви мені остобісіли на лекціях!
Іван Ігнатович раптом розкуйовдив уявне волосся, підняв кістляві руки вгору і, патетично потрясаючи ними, фальцетом закричав:
— Я переконаний всім серцем, товариші, що життя — такий же атрибут матерії, як, скажімо, форма чи рух, простір або час!.. Ну що, хіба не так? Я запам’ятав на все життя ваші півнячі вибрики, шановний студенте, і хочу влітку відпочити від них!..
Василь, хитро посміхнувшись, засунув одну руку до кишені, а другою, смикаючи себе за вухо, загугнявив могильним голосом:
— Життя — це страшна випадковість у Всесвіті, товариші, і хто знає, чи вдасться колись людям Землі зустрітися з собі подібними!..
Професор від несподіванки отетерів, потім зареготався. Василь і собі засміявся.
— Ну й штукар, — витираючи вуса, задихався професор. — Дуже схоже! Ні-ні, я не ображаюсь, ви просто талант. Вам не в небо, а на сцену треба, Горовий… їй-богу, раджу!
— Знову шпильки, професоре?
— Гм, гм! Ну гаразд, не буду. Біс з вами, давайте помиримось. Взагалі, ви непоганий хлопець. Тільки одна умова…
— Яка?
— Не говорити на астрономічні теми. А то знову посваримося.
— Згоден, — засміявся Василь.
Професор Діжа почав знову розмотувати вудочку…
СУПЕРЕЧКА БІЛЯ ВОГНЮ
Коли сутінки почали скрадати виднокрай, старий Данило вернувся з Дніпра на своїй «інвалідній моторці» (так звали в сусідніх селах його човен). Вогні на бакенах і сигнальних стовпах запалені, тепер можна відпочити.
Від хатинки до берега вистрибом помчав хлопчина років десяти, з білою, мов сметана, головою, кирпатий, чорноокий. Це був онук Данила Льонька. «Одірви та кинь», — казав на нього дід, а насправді дуже любив і кожного літа забирав хлопчину від батьків до себе.
— Гості ще не прийшли з річки? — запитав Данило.
— Нє-е, — широко посміхнувся Льонька. Рябий ніс його лукаво наморщився. — Я підглядав, як вони рибу ловлять…
— Підглядати не можна, — суворо кинув старий, припинаючи човна до верби. — Негарно…
Хлопчик застрибав на одній нозі навколо діда, безтурботно смикнув його за полу засмальцьованого піджака.
— Так цікаво ж, діду! І смішно… Вони спочатку лаялися, а потім помирилися.
— Лаялися? — недовірливо запитав дід.
— Точно. Щось про небо говорили, але я не розібрав, потім дражнили один одного, а потім помирилися і почали ловити рибу…
— Ну й як? Багато наловили?
— Ги! У професора риба всі черви поїла. Він тільки й знає, що наживляє та плює на гачок…
Данило засміявся, взяв запасний ліхтар на плечі і рушив до хатинки.
— Так кажеш, плює, а риба не клює? — лукаво підморгнув він.
— Еге. Так професор сказав, що тут риба якась дресирована, розсердився і ліг в кущах спати. А молодий цілий день поганяє річку спінінгом…
— І нема?