Стріла Часу, стр. 23
Частина третя. Перші кроки
СОЛОМОНОВЕ РІШЕННЯ ВЧЕНОЇ РАДИ
Президент Академії, ніби вибачаючись, винувато оглянув присутніх вчених, ніяково усміхнувся і сказав:
— Відповідні органи попросили мене зібрати це засідання, щоб перевірити наукову вірогідність одної чудернацької пригоди. Річ у тім, що недавно в Києві з’явилося двоє людей, яких дехто з вас повинен би знати. Двадцять п’ять років тому при дивних обставинах зникли професор астрономії Діжа і студент Горовий…
— Я пам’ятаю, — почувся голос серед учених.
— Я теж!..
— Ну от і чудово. Люди, які з’явилися тепер, твердять, що вони і є Діжа і Горовий.
— Що ж тут дивного? — пролунало запитання.
— Дивне те, що їх нібито не було на Землі весь цей час. Вони запевняють, що побували в іншому світі, навіть в іншій, дуже далекій галактичній системі…
По рядах вчених покотився гомін здивування, почулися іронічні вигуки.
— Шарлатанство!
— Може, якісь шизофреніки?
— Цікаво почути їх!
— Для таких дурниць збирати Вчену Раду! Знову пролунав голос президента:
— Товариші, треба тверезо обсудити цю подію. Хай ці «космонавти» зайдуть, ми їх послухаємо.
Президент увімкнув телевізофон на столі, тихо сказав:
— Вчена Рада чекає товаришів Діжу і Горового.
У залі запанувала тиша. Всі як один обернулися до дверей.
Двері залу засідань розчинилися. На порозі з’явилися дві постаті. В спину їм з коридору світив сонячний промінь, і тому облич не було видно. Постаті на мить затрималися при вході, а потім рішуче підійшли до столу президії. Кілька вчених підвелися з своїх місць.
— Хто ви? — пролунало запитання президента.
Наперед виступив широкоплечий, високий хлопець з буйним русявим чубом. Його сірі очі блиснули прихованим усміхом.
— Я — Василь Горовий. Колишній студент Київського університету. А це — професор астрономії Іван Ігнатович Діжа…
— Оце так професор! — вигукнув хтось здивовано.
Почувся сміх. Президент нервово потер долоні, різко встав, підняв руку.
— Спокійно, товариші. — Потім, повернувшись до новоприбулих, сказав: — Що ви Горовий, ми можемо повірити. Я трохи пам’ятаю вас… Але Діжа — мій колега. Я в той час працював завкафедрою математики. Я бачу перед собою юнака…
— І все-таки я Діжа! — сердито озвався Іван Ігнатович.
— Може, й Діжа, та не та, — пожартував сивий щупленький дідок — професор біології.
— Ну, це ти, Грицько, вже занадто! — огризнувся Іван Ігнатович.
Дідок з несподіванки закашлявся, ображено знизав плечима.
— Ви погано виховані, юначе! Я вам не Грицько, а Григорій Тимофійович!
— Раніше ти цього не говорив!..
Президент роздратовано натиснув кнопку. Пролунав дзвінок.
— Товариші! Засідання перетворюється у фарс. Товаришу Діжа! Може, ви син Івана Ігнатовича, професора астрономії?
— Що за дурниці! Я ніколи не мав сина!
— Та не ви, а Іван Ігнатович Діжа, професор!
— Я й є Діжа, професор.
У залі засміялися.
Іван Ігнатович розгублено розвів руками:
— Товариші! Мені трохи дивно, що мене не визнають. Я бачу тут кількох учених, котрі раніше були моїми учнями. Адже ви Сергій Руденко? Чи не так?
Товстий огрядний вчений заворушився, на його добродушному обличчі заграла ніякова посмішка.
— Гм, гм. Ви вгадали. Я — Сергій Руденко. Але ж знати мене не дуже мудра штука.
Діжа розсердився, по його худорлявому обличчю поповзли червоні плями. Він смикнув себе за вухо і роздратовано вигукнув:
— Колись ви мене дражнили «консервованим Моржем». Але ви, я бачу, ще більші консерватори. Нам треба доводити, що ми не верблюди. Я міг би навести багато прикладів, які наочно ствердять, що я професор астрономії. Сподіваюсь, рівень знань юнака і старого вченого неоднаковий?! Так перевірте мене!..
— Дозвольте мені! — почувся дзвінкий голос від дверей. Потім між стільцями пройшла висока, струнка жінка. Сивіючі коси її були заплетені короною навколо голови. Біля повних вуст залягла глибока скорботна риска.
— Оксано Іванівно? — здивувався президент. — Яким чином ви сюди?
Зібрання вчених схвальним гомоном привітало відомого астробіолога. Вона поклонилася всім разом, посміхнулася до Василя і сказала:
— Вибачте, що я втрутилася в суперечку, хоч і не була запрошена сюди. Ця справа безпосередньо зв’язана зі мною.
Президент насторожився, брови його здивовано піднялися.
— Як це зрозуміти?
— Дуже просто. Чверть століття тому я познайомилася з Василем Горовим. Ось він перед вами. Не дивуйтеся. Він відпочивав на березі Дніпра. Там же був і професор Діжа. Я приїхала туди в гості, але їх уже не було. Горовий залишив мені записку…
Оксана розгорнула невеликий пожовклий папірець, почала читати. Василь стиснув кулаки. Ось воно, минуле! Вертається юність, воскресає ледь вловимими тінями, звучить у тремтячому голосі сивої жінки.
Затамувавши подих, слухали вчені. Оксана підвела обличчя, сердито зиркнула на президента.
— Ці двоє людей прийшли сюди не для того, щоб ви встановили їх особу, а щоб розповісти про подорож в інший світ. Я стверджую, що перед вами Василь Горовий і професор Діжа. Вас дивує, що вони молоді? Послухайте їх. Пояснення дуже просте і вірогідне.
Президент взяв записку з рук Оксани, схвильовано оглянув її. Зачудовано зиркнув на Горового, потім на професора Діжу.
— Вчена Рада слухає вас.
Наперед вийшов Василь. Оксана сіла на вільний стілець, стомлено заплющила очі. Не треба дивитися. Краще слухати любий голос, забути про час і сивину. За вікнами салону шумить вітер, плюскає хвиля, мимо пливуть розмаїті вогники бакенів. Ласкавий сильний голос читає вірш про велике кохання, таке кохання, що навіть вічність його не знищить.
— Ви забули про парадокс часу!
Оксана здригнулася. Що таке? До чого у вірші парадокс часу? Ага. Це говорить Василь. Сива жінко! Викинь з голови химеру, забудь те, що поросло бур’янами. Хай буде казка! Кожному вона потрібна. А на старості, може, ще більше, ніж у дитинстві…
Оксана розплющила очі. Вона знову слухала дивовижну розповідь Василя. Розповідь про фантастичний політ на край Космосу, в країну голубої мрії. За вікнами хиталися каштани, ледь чутно шуміли машини, гомоніли люди. Але присутні не бачили й не чули нічого. Незміряні простори Космосу виникли перед їх уявою, полонили свідомість. Тихий голос Василя вів їх між блакитними спорудами, мчав у апараті до планети Осяйної, розкривав дивні краєвиди далекого світу, малював гігантський Храм Великої Революції і пам’ятник Вогняному Смерчу…
Василь замовк і втомлено оглянув присутніх. Потім, після паузи, додав:
— Найкращим підтвердженням нашої подорожі був би сам апарат, в якому ми прибули.
— Але його нема? — озвався президент.
— Ні. Ми загубилися в хуртовині, забули шлях.
— Щось залишилося у вас з того світу?
— Ні. Одежу китайські товариші викинули, адже вони не знали, що воно таке… А циліндри теж загубилися…
— Але ми запам’ятали суть, — сказав професор Діжа. — Це дуже цінні досягнення в галузі довголіття і… як, Василю?..
— Реактивної техніки!
— Саме так. Гадаю, що на Землі таких відкриттів ще нема.
Президент встав, сперся на стіл, над залом пролунав його чіткий, серйозний голос:
— Товариші, чесне слово, я переконаний. Абсолютно. Пригода неймовірна, але ж факт. Перед нами живі експонати, які стверджують теорію відносності. Одне це робить цінним розповідь Діжі і Горового, тим більше, що наша наука ще не проводила подібних експериментів.
У залі прокотилися оплески. Президент підняв руку, вимагаючи тиші.
— Але, на мою думку, передавати в пресу і радіо цих повідомлень не слід.
— Чому? — вихопилося в професора Діжі.
— Тому що це породить нездорову сенсацію. Які докази є в нас? Ваші розповіді? Але ж такі оповідання можна вигадувати десятками. Не ображайтесь, адже я сказав, що вірю вам! Ваша молодість? Це не доказ. Косметика вже робить подібні фокуси. Деякі наукові дані про довголіття і пальне для ракет? Це теж не доказ, бо наша наука розвивається такими темпами, що невідомо сьогодні, яке відкриття буде зроблене завтра. І ще одна, слушна думка. Випадок заніс вас в неймовірно далекий світ. Навряд чи люди Землі навіть в дуже далекому майбутньому будуть спілкуватися з тим світом. То який же сенс думати про те, що не здійсниться?