Народные русские сказки А. Н. Афанасьева в трех томах. Том 2, стр. 55

На другий день кликнув Івана-царевича до себе цар. «Гляди, щоб ти мені до світа насадив такий сад, щоб ні у кого не було такого, і щоб уродилися такі яблуки, що золоте яблуко та срібне яблуко!» Так він прийшов до жінки да й плаче. Вона пита: «Чого ти, Іван-царевич, плачеш?» — «Як же мені не плакать, коли твій батько заказав мені таку роботу, що я й до віку не зроблю!» — «Мовчи, молись богу да лягай спать; до світа усе буде готово». Він ліг, а вона вийшла на двір, махнула платочком — набігли люди да і питають: «Чого тобі, царевно, треба?» Вона приказала, щоб до світа було усе то, що батько ні говорив. Цар вранці устав, дивиться — коли усе пороблено.

От він, дождавшись вечора, кликнув оп’ять зятя да й каже: «Гляди ж, щоб до завтрього зробив мені такий мост, щоб золота палочка да срібна палочка!» От він оп’ять прийшов до жінки, став плакать да й розказав, що йому велів зробить цар. Вона оп’ять каже: «Ничо?го, молись богу да лягай спать», — да за?раз, як тільки він ліг спать, вийшла, як крикне — люди набігли і до світа усе зробили. Цар оп’ять рано встав, побачив, що усе пороблено, призвав на? вечір зятя да й каже: «Гляди, щоб ти мені до світа зробив цілий дворець, да такий хороший, що ні у кого луччого нема». Він оп’ять прийшов додому і заплакав да і став говорить жінці, що йому велів цар. Вона положила його спать, а сама вийшла да крикнула — люди збіглись; вона iм приказала, щоб до світа усе було готово, і люди усе то поробили. Тоді цар побачив, що у його зять такий, — що йому ні прикажеш, усе зробить! Більше уже нічо?го не заставляв його робить і став його пускать гулять по саду.

От він раз пішов у сад да зійшов на могилку [184]; коли дивиться, а у його батька по двору бігають дітки; він догадався, що то його братики, заплакав да й пішов до жінки. Вона і пита його: «Чого ти плачеш?» — «Як же мені не плакать? У мого батька так весело, усі братики по двору ходять; я іще дивився із тієi могилки, що у саду?». Вона йому і каже: «Не плач! Ми утечем до твого батька», — да тричі плюнула у хаті, щоб за ii стала слюна говорить. І пошли вони... На другий день батько ждав-ждав, щоб вони прийшли снідать, а вони не йдуть; пішов сам кликать, став під дверми да-й кличе, а слюна і говорить: «Постойте, за?раз прийду!» Він подождав, да оп’ять кличе; слюна оп’ять каже, що прийду. Тоді вже він розсердився і велів двері разломать; коли дивиться, аж ніко?го немає, то так розсердився, що велів разом верхових послать на всі конці.

А царевич з жінкою далеко вже стали! Тільки вона лягла на землю да й слуха, аж погоня уже близько; от і каже йому: «Будь ти дяк, а я буду церква, да як буде тебе хто питать, чи не бачив ти якого чоловіка і з жінкою, — ти нічо?го не гово?р, а усе читай». От ве?рховень прибіг, увійшов у церков, побачив дяка да и каже: «Чи ти не бачив якого чоловіка з жінкою?» А дяк усе читає; він плюнув да й поiхав назад. Тоді вони опять пішли, а одійшовши далеко, царевна опять лягла послухать: чи не iдуть за ними? Чує, що погоня уже близько. Вона каже Івану-царевичу: «Будь же ти пастух, а я буду свинею, і як тебе хто буде питать, чи бачив ти яких людей, — ти кажи тільки: я свиню пасу, а більше нічо?го не гово?р». Так і зробили. Ве?рховень приiхав, розпитував, а як не допитався нічо?го — плюнув да й поiхав назад.

Тоді вони оп’ять пішли, а одійшовши, стали слухать, не iдуть лі за ними? Тільки чують, аж сам цар iде. От вона і каже: «Тепер же будь ти окунь, а я буду річкою». Так і зробили. Батька приiхав, побачив, що вже нічо?го не можна зробить, розсердився і сказав: «Щоб же ти була річкою три годи!» — да і вернувсь додому.

Тоді вже річка і стала говорить своєму мужу: «Іди ж ти додому, там застанеш у себе багато і сестер і братів, да хоть як вони будуть просить щоб ти iх поціловав — ти не цілуй, а то за?раз забудеш мене». Той так і зробив, прийшов додому, да тільки поціловався з батьком і з матір’ю, а більше ні з ким, як його ні просили. Уже проходив і третій год, як раз він і забув заперти? тію хату, де ночував; а к йому і вбігла одна сестра да побачила, що він спить, підійшла тихесенько да и поціловала. Так він як проснувся, то вже і не згадав про свою жінку; а через місяць його посватали да й стали весілля [185] готовить.

От у суботу, уже як шишки стали бгать [186], дівка одна пішла до колодязя по? воду, да тільки що нагнулась брать, дивиться — коли там така хороша баришня. Вона вбігла у хату, розказала усім; тіi пішли і собі туда, тільки уж ніко?го не було, а як вернулись у хату, то та самая була у хаті. «Я, — гово?рить, — прийшла вам помагать шишки бгать». Зліпила два голуба да й посадила iх на віко?нце: вони і стали говорить меж собою, аж усі удивилися. Тільки один голуб і гово?рить другому: «Чи ти забув, як я була церквою, а ти дячком?» — «Забув, забув!» — «Чи ти забув, як я була свинею, а ты пастухом?» — «Забув, забув!» — «Чи ти ж забув, як я була річкою, а ти окунем, і як мене батько закляв, щоб я була три годи річкою, і я тебе просила, щоб ні з ким, ні з браттями, ні з сестрами не ціловався, а то мене позабудеш?» Тоді Іван-царевич усе згадав, пізнав свою жінку, прибіг до неi, став ii ціловать і про?сить батька свого, щоб iх по-своєму повінчали. І з тих пор много води утекло, а вони усе живуть да хліб жують.

№224 [187]

Посеял мужик рожь, и уродил ему господь на диво: едва мог с поля собрать! Вот перевез он снопы домой, смолотил и насыпал и думает: «Теперь-то стану жить, не тужить!» И повадились к мужику в амбар мышь да воробей; каждый божий день раз по пяти слазают, наедятся — и назад: мышь юркнет в свою норку, а воробей улетит в свое гнездо. Жили они вдвоем так-то дружно целые три года; все зерно приели, остается в закроме самая малость, с четверик — не больше. Видит мышь, что запас к концу подходит, и ну ухитряться, как бы воробья обмануть да всем достальным добром одной завлада?ть. И таки ухитрилась; собралась темною ночью, прогрызла в полу большущую дыру и спустила в подполье всю рожь до единого зернышка.

Поутру прилетает воробей в амбар, захотелось ему позавтракать; глянул — нет ничего! Вылетел бедняжка голодный и думает про себя: «Обидела, проклятая! Полечу-ка я, добрый мо?лодец, к ихнему царю, ко льву, стану просить на мышь — пусть он нас рассудит по правде». Снялся и полетел ко льву. «Лев, царь звериный! — бьет ему челом воробей. — Жил я с твоим зверем, мышью зубастою; целые три года кормились из одного закрома, и не было промеж нас никакой ссоры. А как стал запас к концу подходить, пошла она на хитрости: прогрызла в закроме дыру, спустила все зерно в подполье к себе, а меня, бедного, голодать оставила. Рассуди нас по правде; не рассудишь — полечу искать суда-расправы у своего царя, орла». — «Ну и лети с богом!» — сказал лев. Воробей бросился с челобитьем к орлу, рассказал ему всю свою обиду, как мышь своровала, а лев ей потатчик. Сильно разгневался в те? поры царь орел и сейчас же отправил ко льву легкого гонца: приходи завтра с своим-де звериным воинством на такое-то поле, а я соберу всех птиц и дам тебе сражение.

Нечего делать, послал царь лев клич кликать, на войну зверей созывать. Собралось их видимо-невидимо, и только пришли на чистое поле — летит на них орел со всем своим крылатым воинством, словно туча небесная. Началась битва великая. Бились они три часа и три минуточки; победил царь орел, завалил все поле трупами звериными и распустил птиц по домам, а сам полетел в дремучий лес, уселся на высокий дуб — избит, изранен, и стал думать думу крепкую, как бы назад воротить свою силу прежнюю.

Давно это было, а жил-был тогда купец с купчихою одни-одинехоньки, не было у них ни единого детища. Встал купец поутру и говорит жене: «Нехорош мне сон привиделся: навязалась будто к нам большая птица, жрет зараз по целому быку, выпивает по полному ушату; а нельзя отбыть, нельзя птицы не кормить! Пойду-ка я в лес, авось поразгуляюся». Захватил ружье и пошел в лес. Долго ли, коротко ли бродил он по? лесу, подошел, наконец, к дубу, увидел орла и хочет стрелять по нем. «Не бей меня, добрый мо?лодец! — провещал ему орел человеческим голосом. — Убьешь — мало будет прибыли. Возьми лучше меня к себе в дом да прокорми три года, три месяца и три дня; я у тебя поправлюся, отращу свои крылья, соберуся с силами и тебе добром заплачу». — «Какой заплаты от орла ожидать?» — думает купец и прицелился в другой раз. Орел провещал то же самое. Прицелился купец в третий раз, и опять орел просит: «Не бей меня, добрый мо?лодец; прокорми меня три года, три месяца и три дня; как поправлюся, отращу свои крылья да соберуся с силами — все тебе добром заплачу!»