Нація, стр. 32

Поштовий індекс

— А хоч розірвись, а індекси таки не пишуть, — бурчала Марія Герасимівна, що була за начальника пошти, повільно відкладаючи набік конверти без хитромудрих шести цифр. — Чи на кожній хаті поприбивать оті таблички: «Пишіть, люди, індекси», чи, холєра його знає, що вже робити, — й далі бубоніла під ніс Марія Герасимівна. — О! І ти разом із ними, Катерино, — розгнівано підвела голову на жінку, що якраз виходила з пошти. — На, допиши, — простягнула конверт: — Уже кому-кому, а тобі пора б знати… — багатозначно натякнула новоспечена начальниця.

Катерина, якось ніби не розуміючи, чому сповідає її оця жвава жінка у форменній жакетці, підійшла до поштового прилавка й мовчки розкрила долоню. Марія Герасимівна також мовчки віддала конверт. А Катерина, вся враз обм'якнувши й збліднувши в лиці, вийшла, навіть не подивившись на нього.

— Холєра його знає, що за народ пішов, — далі бурчала Марія Герасимівна, раз по раз обсмикуючи жакет: — Ти до них із добром, а вони…

Ніхто не зрозумів, що мала на увазі начальниця, кажучи про добро, проте присутні на пошті схвально закивали головами.

…Ішла Катерина, всім тілом нахилившись уперед. Ніби долала невидиму стіну. Руки, по-чоловічому складені за спиною, здавалося, з'єднували собою кінці якогось гігантського ланцюга, котрий будь-що треба було втримати.

А тим часом пішов сніг, ліниво стікаючи тоненькими цівочками по пальті.

Біля воріт своєї хати Катерина силою розчепила посинілі пальці: «Господи… кому він іще став поперек життя?»

Чим ближче була до порога, тим дужче огортала втома, якась така важка й нещадна, ніби на тіло навалювалась кам'яна плита й силою пригинала до землі. Хотіла отак, як є, забитися в подушку. Ні про що не думати, нічого не знати. Та в кишені лежав лист. І він був важчий, аніж ота брила, що люто хилила долу.

Катерина, зітхнувши, переступила поріг.

Спершу вона хотіла пошматувати конверт на дрібні клаптики, знищити, розвіяти за снігом, спалити, здути з попелом, аби не лишилося ні буквочки, написаної чужою рукою. Що це була робота котроїсь сільської видри, вона не сумнівалася й хвилечки.

На зміну втомі й люті надійшла хвиля жалю до самої себе. Вона була така могутня й невідворотна, що, здавалося, розплюсне тут, посеред власної хати, затопить слізьми за змарнованими літами, за молодим віком, котрий бачив лиш чоловікові кулаки й зведені жовна. А тепер, коли вона заледве відійшла, подаленіла від болю, коли в ній оселилася сама лише гіркота, їй хтось хоче всадити ніж у спину — в самі очі, щоб осліпити, позбавити того останнього, що трималося на чесному слові. Хтось хотів зруйнувати її сім'ю, котру Катерина захищала, як свою честь. Вона здокуплювала своє гніздо словами, слізьми, прокльонами, терпінням, погрозами, покорою, лайкою, відчаєм — усім, на що спроможна жіноча фантазія.

І ось. На, любуйся-милуйся, Катерино! Котрась із тих, що не давали їй життя, що довели Андрія до тюремних ґрат, занесла тепер ніж і над Андрієвими дітьми.

Катерина сиділа, тяжко вчепившись руками в волосся, й дивилася на конверт без індексу…

«Шановний Андрію Петровичу!

Пише Вам класний керівник Вашого сина Оксана Стратонівна. Пишу Вам не для того, щоб розчулити, — хочу, щоб Ви знали, що про Вас думає Ваша дитина. Василько досить жвавий і спостережливий хлопчик, та останнім часом ходить пригнічений, а іноді й заплаканий. Розмови з ним нічого не дають. І я вдалася до забороненого педагогічного прийому. На одному з уроків я запропонувала дітям написати «Відвертий лист моєму батькові». Я пообіцяла віддати листи їхнім адересатам у день закінчення дітьми школи. Василько довго сидів задуманий, а потім покликав мене: «Оксано Стратонівно, правда, мій татко тоді вже буде вдома й ви йому віддасте цей лист?» — «Правда, Васильку».

Я поскладала списані аркушики в конверти, перев'язала стрічкою й заховала в шафу. А лист Вашого сина віднесла на пошту.

Я вірю, що Ви, Андрію Петровичу, зрозумієте мене.

З повагою Оксана Стратонівна.

P. S. Ось лист Вашого сина. А помилки в ньому — не найважливіше».

Перед тим, як узяти шкільний аркушик у дрібну клітинку, Катерина довго дивилася на круглу, ніби від розплилої сльози, плямку на ньому. А потім, до болю зціпивши зуби й утерши очі, втупилася в знайомі синові закарлючки:

«Доброго здоров'я, дорогий татусю!

Восени ми на фермі всім класом носили хвою. І я чув як тітка Василиха, знаєш та що живе коло телевишки розказувала усім людям. Катерина пусто дурно нарікає на Андрія. Подумаєш, десять років у тюрмі відсидить. Але грошей зате лишив їй певно цілий міх. А вона терпенна — дочекається. Ще й збоку когось собі знайде як Андрій знаходив. Заодно і відплатить йому. Таки бреше що грошей не лишив. Не вірю баби. Якби глибше копнути то за милу душу знайшлися би гроші.

Я татку ледве добіг до хати. Мало незабув що казала тітка. А мама почала кричати на мене бреше та Василиха прокрався наш тато у тім магазині, прокрався і нас лишив як церковних мишів — і нема чого тут копати. Я дуже пожалів мамку, бо вона потім узяла Оленку на руки і щось говорила їй у коси. І ще, я татуся неповірив тій Василисі, бо страх як не люблю її ще відтоді, як недала вона груш із свого саду А вночі я не спав і думав куди це ти прокрався бо крадуться лиш злодії і то уночі. Я знаю. Я читав. А ти уночі був дома. А вдень продавав у магазині. Правда що ти нікуди не прокрадався? А на другий день я згадав що тітка Василиха казала глибше копнути. І я обійшов навкруг хати і городу але ніде незнайшов ні якої хованки. А я так хотів відкопати ті гроші і віднести їх у контору.

Може тебе і випустили би? Га татку? А може ти нічого і не закопував? То ти їм так і скажи.

Я хотів тобі давно це написати але мама казала що тобі буде нецікаво таке читати. І ще вона каже що б я писав тобі лиш веселе. А мені не весело без тебе татусю і мама ходить сумна. Ти не думай вона хороша мама і на мене кричала тоді лиш один раз. А все через ту Василиху. Добре, що я її не люблю ту тітку. І хай вони зігниють її груші.

А Оксана Стратонівна казала що лист до свого батька має бути гранично правдивим. Шкода що ти не відпишеш мені бо я незнаю як це правдивий та ще гранично.

Що хіба і листи мають границю?

Будь здоровий татку.

Ятебе чекаю і люблю.

Твій синок Василько Андрійович, учень 4-А класу».

…Катерина старанно вклала обидва листи назад у конверт й акуратно вивела поштовий індекс…

Признай свою дитину

Чи досиджували в когось на весіллі так довго — майже до самого ранку — Дмитро з Оксаною вже й не пам'ятали. Після безконечних й одноманітних чаркувань й одноманітно темпераментних танців були геть чисто — на нитку — спустошені, що йшли мовчки безлюдною сільською вулицею, ліниво минаючи двори із сонними ще курми й псами.

Попереду від Доманчукового паркану відділилася хитка постать, наче тільки на них і чекала, і, дещо затинаючись, заговорила голосом Петра Татарина:

— Фест гуляєте, виджу… фест. Добре робите! Робіть і далі… — й затягнув голосно й надсадно: — А я собі гуляю, як рибка по Дунаю…

Дмитро з Оксаною все ще ліниво міряли дорогу, коли Петро ззаду зненацька поклав долоню на Дмитрове плече:

— А що ти такий гоноровий, що й не озиваєшся, так, як би я був стовпом, чи тобі не рівня?! Даремно… А Таня, твоя старшенька, таки на мене похожа, таки на мене… ти лишень придивися… — та й п'яно похилитався в передрання, навіть не озираючись на спантеличену пару, яка, однак, начебто й не вчула Петрового белькотіння.

Оксана на те лише сплюнула:

— Щезни в болото, нечисте п'яна! — й тихо зітхнула до Дмитра: — Чи одного горілка дурним зробила…