Нація, стр. 13
Потріскували й гаснули свічки.
Пахло ладаном.
Малий Миколайчик, шкутильгаючи дужче, ніж завше, на праву ногу, став по другий від Варварки бік труни, раптово впав на мамині руки й скрикнув не своїм голосом:
— Йой, мамко… вставайте, мамко… діти за вами плачуть… Миколайчик ваш плаче, нащо'сте лишили Миколайчика, мамко… беріть'го до себе…
Та й зсунувся на підлогу. Василь шугнув до дитини й узяв сина на руки:
— Миколайчику, буде… Не пужай людей, дитинко, Миколайчику…
Корнильо відливав дитину водою.
Дід Іван трембітав знадвору.
Варварка хрестилася, голосно приказуючи: «Господи, прости нас, грішних, помилуй нас, грішних…»
Федусь випроваджував військових із хати, а Дунусь накривав стіл на оборі.
—… Скажу вам, Шандро, що вчасно померла ваша жінка Марія. — подивився на господаря старший військовий.
— Катерина… — поправив його Шандро.
— Хай буде Катерина… Земля їй пером… — Ніс до рота литку засмаженої курки. — Бо мусила би зараз збиратися в далеку дорогу з вами.
— Ой, у далеку дорогу зібралася моя Катерина… У далеку, пане-товаришу… Лиш на цей раз без мене.
— Гм… Маєте щастя на смерть, Шандро. Кажіть молитву за смерть, що врятувала вас усіх. — Вклинився у розмову напарник старшого, заїдаючи випиту чарку гарячими голубцями. — А я ще не пробував у вас тут у горах горілки на похороні. Добре кажете, Шандро, що звичаї міняються.
Корнильо не їв і не пив, лише перебирав тарелями і бубонів про себе «не думав я, не думав…» Чи говорив що інше, але про те годі було знати, бо порожніли пляшки й горнята. Мовчала трембіта й мовчав Федусь, не наближаючись уже до Псалтиря. Лише чомусь іржали коні й рикала в толоці худоба. Скреготали сороки й гримкотів ланцюгом пес.
Посеред подвір'я Дунусь пестив малого Миколайчика по голові й шептав йому щось у саме вушко.
Варварка раз по раз хрипіла крізь відчинені вікна якісь жалобні слова, однак її вже ніхто не слухав, окрім Корниля.
Тато Василь ішов за трьома людьми аж до вориння в толоці, так, як проводжав би гостей з набутку, а не з поминок.
Дунусь неохоче знову побрів до бука, хоча й не було потреби лізти вверх: ніхто, напевно, із заготівельників не думав вертатися назад до Шандрів.
Але тато сказали.
Дунусь висидів там недовго, бо коли знову затрембітала з ґражди трембіта, хлопець мало не впав із дерева.
А коли, осліплий і оглухлий від страху, став на порозі великої хати, де мама вже мали встати з труни, не знати, як упізнав тата Василя, що рвав на собі волосся, й малого Миколайчика, який хукав на мамині руки й голосом, схожим на той, коли сичить гадина в струпі, просив: «Вставайте, мамко, вставайте…»
Дунусь і собі впав долонею на складені під грудьми мамині руки.
Вони були вже холодні.
Розтоки на Буковині, липень 1996 року
Прощай мене
Безконечне мовчання…
— Ти спиш?
— Ні…
— А ти змерзла?
— Ні…
— Тулися до мене… Буде тепліше… Я вкрию тебе ще…
— Я не змерзла…
— А як тобі?
— Добре…
— Не плач… Мені страшно, як ти плачеш…
— Я не плачу… Я лиш хлипаю…
— …Будеш спати?
— Буду… Лиш недовго, вже зоріє.
— Ні, то так здається, ще ніч… Спи…
— Ти спиш?
— Думаю…
— Не думай. Бог поможе…
— Уже не думаю… Слухаю… О, ти чуєш?!
— Чую! Чую! Чого він так б'ється?!
— Бо не даємо йому спати.
— То спімо?
— Спімо…
— Він так і вдень б'ється?
— І вдень, і вночі, — коли хоче.
— Я так хочу дочекати його…
— Дочекаємо… Бог поможе…
— Якби я знав, де він, наш Бог, я би поколінкував просити за тебе…
— Просімо в душі. Тепер ні до кого не поколінкуєшся…
— Будемо спати?
— Будемо…
— Ти спиш?
— Ні ще…
— Дай руку… Погладь його…
— Що це?
— Це його ніжка… А це голова… Чуєш, як він обертається?
— Він якийсь норовистий уже відтепер. Тебе не болить?
— Ні. Лиш стискається серце… Так, як би в холодну воду заходила…
— Не бійся.
— Я не боюся… Я боюся за тебе…
— Я не дамся…
— А ми?..
— Вони не можуть зробити лихе з тяжкою жінкою…
— Чи з одною робили… Василинка розродилася, але Юрка забрали.
— Не треба було здаватися! Я не здамся.
— …Я не кажу здаватися… Що це?
— Варта. Не бійся… Певно, міняється варта. Тобі треба відіспатися, ти змучена…
— Треба… Висплюся, як вернуся… Хочу надивитися на нас…
— Не дивися так… Я також не залізний… Але я не можу пустити сльозу на волю…
— Гм… Де та воля?
— У Господніх руках і в твоєму череві.
— Ні, волі нема ніде… Лиш аби не застрілили до того, як вчиню дитину… Й аби не вивезли черевату… Може, лишуся таки коло тебе?
— Ні, ми скоро переберемося. Ти мусиш вернутися. Як не вернешся, донесуть… Маму заберуть.
— Але вони знають, що це твоя дитина. Я мушу її на тебе записати… Хіба життя минеться лише по криївках? Дитина байстрюком буде?
— Нащо ти думаєш так далеко?
— Я не годна не думати… Я не сама собою… У мені б'ється нове життя… Може, будемо спати?
— Не думай лихе. Думай добре… Ми завтра можемо прокинутися в іншій державі…
— Ти спиш?
— Ні.
— В суботу ховали Ореста… Людей було мало… Лиш тих було теменно… Труна була закрита… Казали, що голову знайшли порубану… Я не ходила, най Бог простить…
— То не ми!
— А ти знав?
— Знав… Уже всю Товарницю до колгоспу запротоколили… З потрухами й каліками… За Шулемчучку в колгосп написали заяву, а вона три роки паралізована…
— Казали, що діти вмлівали дуже… Лиш Катерина була, як задеревіла… Примовляли й підкурювали її перед тим… Якось так банно, що таке ся творить…
— Тобі банно за Орестом?!
— Ні… Ну, й за Орестом… Діти дрібні… може, були би переговорили… задля дітей… Але що я кажу? Сама носила вісті до тебе…
— А мені, думаєш, не банно за Манолієм? Ті гаки в ребрах дотепер у сні виджу! Буженину зробили з чоловіка…
— Це не скінчиться ніколи…
— Скінчиться, лиш велика кров буде…
— …Буду спати.
— Добраніч.
— …Не хочеш?
— Боюся.
— Я не буду дуже… лиш один раз…
— Ти спав?
— Спав.
— Добре?
— Як би меду напився…
— Розповивайся від сну. День робиться…
— Так тихо, як би вже всі вибиті були…
— Хотіла тебе щось просити…
— Лиш проси дуже… отако…
— Ні… не це…
— І це…
— …Ще хочеш просити?
— …Випрощай мене перед відходом…
— Ти не завинила… Я не маю що тобі прощати… Випрощаємося перед Великоднем… Перед сповіддю…
— Ми не знаємо, чи дочекаємо сповіді. Та й хто нас може сповідати, крім самих себе?
— Я не буду тебе прощати. Я хочу тебе любувати… Може, завтра мене не стане…
— Не кажи так… У мене кров застигла. Я вже відтепер мертва, як надумаю, що нас чекає…
— Не думай… Хоч тут не думай…
— Думаю — бо думається… І нічого з тим зробити не вмію…
— …Або не пиши дитину на мене…
— Як не писати? А на кого писати, як вона твоя?!
— Запиши, як Катерина, — на себе… Буде Михайло Марійович…
— Бійся Бога! Та най я запишу на кого — всі знають…
— Не слухай мене… Я дурне кажу. Я також стратив голову з думання.
— …Може, не варто було це все починати, як воно так обертається? Так якось, як би самі проти себе, а всі проти нас…
— Не кажи так ніколи! Не всі з нами, але й не всі проти нас. Може, не так треба було, але треба було. Навіть, як згинемо!
— А ми?!
— Я цього не знаю. І ніхто не знає. Але аби ти ніколи не думала, що це пусто… Таке задурно-пусто не починається.