На коні й під конем, стр. 19
Мама почала лаяти ні в чому не повинного крамаря, а я при згадці про випадок у крамниці ладний був повиймати собі очі.
Та на цьому не скінчилися мої муки.
Другого дня, після уроків, мене наздогнав одноліток Василь, тітчин Настин син.
— Ти нащо до моєї мамки моргав? — запитав він люто.
— Я не моргав.
— Брешеш, моргав!
— Сам ти брешеш!
Слово по слову, і ми взялися за чуби. Згодом Василь, витираючи соплі і сльози, побіг додому, а я сумовито побрів слідом.
А вранці, щойно вчителька зайшла до класу, Василь підняв руку:
— Варваро Петрівно, а учительчин Толька до моєї мамки моргав!
Довго ж не міг навіть чути про Нечуя-Левицького, хай йому легенько на тім світі гикнеться!
ОБРАЗА
В ті далекі часи мені здавалося, що немає нічого на світі смачнішого, ніж пироги з квасолею.
Мама пекла їх дуже рідко, лише на великі свята. Може, тому, що берегла борошно, а можливо, й через те, що квасоля погано родила. Бо не всяка квасоля годилася в ті пироги. Треба було вибирати велику та білу, не поморщену, одна в одну. Розпарена в гарячому тісті, вона так і танула на язиці! Іноді, було, вже наїсися, а все одно довбаєш начинку та тихцем, щоб не помітила мама, носиш до рота.
Пеклися ті пироги у печі, прямо на поду, на кленовому чи капустяному листі. Пишні й великі, з запеченою нижньою шкоринкою, іноді трохи обсипані попелом, а то й з маленькою вуглинкою, пахли вони піччю, маминими руками. Добре взяти такого пирога, ще гарячого, і, перекидаючи з долоні в долоню, відкушувати по маленькому шматочку. А ще краще трохи остудити, сунути за пазуху, майнути на вулицю. «Ось подивіться, не тільки у вас пироги печуть!»
Правда, в багатьох сім'ях пироги пекли з білішого борошна. Іноді навіть з крупчатки. Але все одно наші були найсмачніші.
Та одного разу маминому пирогові була завдана велика образа.
Ходив по нашому селу жебрак Овсій. Був це невисокий сивенький дідок з ріденькою борідкою, на диво мовчазний. Ховаючи очі під кошлатими бровами, ходив він од хати до хати і стукав кийком у вікно. Йому виносили, чим багаті і раді, — чи то окраєць хліба, чи шматок сала, чи картоплі. Все те Овсій мовчки брав і складав у величезну торбу, що звисала через плече. І так же мовчки, не попрощавшись, не подякувавши навіть, ішов з двору.
Влітку він ходив завжди простоволосий, у розхристаній на грудях брудній сорочці, і сиве кучеряве волосся покривало всі його груди.
Ми, дітлахи, його боялися. Нам здавалося, що Овсій знав якесь незвичайне, зле слово, від якого можна закам'яніти, як у казці.
Ходив Овсій не сам, а із старим, аж спопелілим псом, таким же мовчазним та понурим, як і його господар. Говорили, що жебрак ніколи не розлучається з собакою, навіть спить з ним і їсть з однієї миски.
Отже саме тоді, коли мама діставала пироги, а ми, принишклі, не зводили з печі очей, Овсій постукав до нас.
Мама вибрала найбільший пиріг і подала мені:
— Біжи, синку, дай йому пиріжок.
Тримаючи пиріг, як святиню, вибіг я на вулицю. Був переконаний, що ніколи не подавали такої розкоші Овсієві. Тож яке було моє розчарування, коли Овсій байдуже взяв пиріг і подибав із двору, а за ним, опустивши голову, — нерозлучний собака.
Я стояв прикро вражений. Як, він навіть не покуштував, а отак собі пішов, наче тримав у руці звичайнісінький кусень хліба? Ні, того не може бути! Він просто вдає із себе байдужого, а вийде за двір, одразу ж учепиться зубами в той пиріжок.
І я пішов назирці за жебраком.
Була саме обідня пора. Вийшовши на спорожнілу вулицю, Овсій трохи постояв, похитуючись, а потім завернув під тин, на спориш.
Скинув торбу, сів і почав діставати нажебрачене. І чого тільки там не було! І пишні білі кренделі, і маківники, і пиріжки, і шматки пасок, і крашені яйця. Кожна хата свідчила про свої достатки в отій жебраковій торбі.
Та ось Овсій дістав і наш пиріг. Потримав його в руці, наче зважуючи, гмикнув, сердито й презирливо, і кинув... собаці.
Носив я у своєму серці образу на жебрака Овсія, аж доки він не помер.
ЯКИЙ ТЕРПЕЦЬ У НАШОГО ВЧИТЕЛЯ
Літні канікули завжди зливаються в моїй уяві з лісами та луками, з теплим піском і ласкавою водою — з усіма отими благами, що чекають на тебе по трудах праведних протягом довгих місяців шкільного життя. Смажить тебе з ранку до вечора сонце, вибілюють вітер та вода, огортає ноги м'яка дорожня порохнява, манить у свої блакитні безмежжя навколишній простір. І ні тобі книжок, ні домашніх уроків, ні досить-таки тяжкої необхідності вставати щоранку о сьомій, ні маминого сердитого подиву, — звідки, мовляв, воно й узялося, отаке ледащо, якого ще й у роду не бувало. Все те зникає в літні канікули, в безконечне тримісячне свято, переповнене купанням на річці — до синіх пупів, гасанням по лісу — до корчів у литках, ласуванням всілякими їстівними та неїстівними травами і зеленими плодами — до лютої оскоми на зубах.
— І нечистий їх не візьме, саранчат ненаситних! — лаялись дядьки, оглядаючи обнесені нами яблуні, мало що не відразу після зав'язі. — Бач, як оббили, бодай вас божа сила била!
Та ми напихали бездонні пазухи свої зеленими яблуками, і нечиста сила нас не брала, і божа сила не била, бо набридли ми, мабуть, і богові, і чортові ще гірше, ніж нашим батькам чи нашому вчителеві, який забіг од нас на час канікул аж за тридев'ять земель, до своєї рідні.
«Ех, коли б оце літо та було безконечним! — не раз мріяли ми, повертаючись з річки чи лісу. — Не треба було б іти до школи, готувати уроки, без яких, здається, теж можна жити на світі».
Отак думали ми на початку канікул.
Та минав місяць, минав другий, і ми починали нудьгувати за школою. За свіжопофарбованими партами, за веселим галасом на перервах і тишею на уроках, за новими підручниками, за учителем, який теж, мабуть, уже занудився без нас.
І тоді починали гратися в школу.
Викопували в піску ямки для ніг — це були парти, сідали попарно — це були учні, а перед ними ходив, надимаючи для більшої солідності щоки та суплячи вибілені брови, голопузий хлоп'як: це — вчитель.
Цього разу вчителем був я.
Намазав глеєм борідку і вуса, як у Івана Петровича, взяв до рук палицю — вказівку і повагом зайшов до «класу».
— Здрастуйте, діти! — привітався я басом.
Ванько, Сонька, Сергійко й Ганнуся дружно підвелися з-за парт.
— Сідайте, діти.
Я помахав вказівкою, потім постукав по уявному столу, вимагаючи тиші.
— Діти, хто мені скаже, що було задано додому?
Ванько і Сонька відразу підняли догори руки. Дивлячись на них, простягнули до мене вибруднені долоні й Сергійко та Галя.
— От нехай Галя скаже. Що було задано додому, Галю?
Галя стояла мовчки. Галя ще не ходила до школи і тому не знала, що відповісти «вчителеві». Тоді Сонька, приклавши долоні до рота, голосно зашепотіла:
— Кажи, задачки, дурна!
— Задачки, дурна, — слухняно повторила Галя.
У «класі» вибухнув регіт. Мене теж розбирав сміх, але я вчасно згадав про свою вчительську гідність і, постукавши палицею, суворо звернувся до Соньки:
— Омельченко Софія, не підказуй!
— Я не підказую! — відрізала Сонька.
— Як не підказуєш? — щиро обурився я оцій безсоромній брехні. — Я сам чув!
— Мало що кому вчулося!
— То ти своєму вчителеві отак відповідаєш? Ану вийди з-за парти!
— Не вийду!
— Ні, вийдеш!
— Ні, не вийду!
— Ні, таки вийдеш!
— Ні, таки не вийду! — вже почервоніла Сонька. — Ось тобі, якщо я вийду!
Вона швидко зсукала гостреньку дулю і ткнула мені нею під самого носа.
Такої явної зневаги я не міг стерпіти. До того ж мій учительський авторитет остаточно загинув би, коли б я поступився Соньці.
Я підскочив до Соньки, вхопив її за вухо і щосили потягнув з-за парти. Сонька зло верескнула, крутнулася в'юном і боляче вкусила мене за пальця. У відповідь я свиснув її палицею по голові — учениця разом з «учителем» покотилися в пісок, годуючи одне одного штурханами.