На білому світі, стр. 48
20.
Цієї ночі Коляді снились чорти. Вони бігали по хаті, стрибали з печі просто на Семена Федоровича. Один з них, видно, ватажок рогатого племені, з довжелезним хвостом, вбрався у Фросинину спідницю і сотав Коляді дулі. Чорти гасали по хаті, аж поки Семен Федорович не прокинувся. Але, як тільки він знову заплющив очі,— головний чорт, скинувши спідницю, напевне, для того, щоб його не впізнали, виліз із комина і свиснув…
Коляда зіскочив з ліжка, увімкнув світло.
— Чого не спиш? — запитала Фросина.
— Таке приверзлося… Чорти снились,— простогнав.
— То недруги біля тебе в'ються,— прокоментувала сон дружина.
— А чого ж тобі не сняться? Праведна…
— Ну, тоді Маланка якогось зілля в самогонку намішала…
— Скільки я там випив… Це від нервів.
— То кислого молока напийся.
Коляда випив півглечика кисляку, і йому стало легше.
— Нема спокою чоловікові на сім світі,— філософствував.— Думаєш, чого я вчора ото випив? Бо довели.
— Знову Гайворон?
— А який же дідько? Прийшло на правління зі своїми товаришочками і давай мене сповідати. Агроном їм не підходить… Поїду сьогодні до Бунчука, і хай робить, що хоче, бо я не витримаю. Хай би цього Кутня вже розпинали, а то ж проти мене і проти держави йдуть?
— Отака тобі дяка, Семене, за труди твої,— печально хитає головою Фросина.— Ти їм електрику в кожну хату, лампочки по селу порозвішував, можна сказати, з темноти вивів, а вони, як були свиньми необразованими, такими й до кінця віку будуть. А Гайворон? Тільки на ноги зіп'ялось, а вже власті хоче!
— Це його оті снопи та ковалики штовхають… Та ще й Мостового підпрягли.
— Кажуть же люди, що він до Гайворонової Гальки вчащає… Люди брехати не будуть. То такий, що й рідну сестру підсуне,— душить Фросину злість.— Даремно ти злякався,— а то б я про них ще такого понаписувала, що до смерті язви зализували б…
— Мовчи, дурна.
— А що, хіба не злякався? А я писала б, хай їздять та трусять по хатах і льохах!
— Ну, їздили вже та шукали кукурудзу й картоплю. А в дурнях лишились ми.
— Але ж поговір по селу пішов! Як не будеш огризатись, то й горобці заклюють.
— Та й Підігрітий уже з чужого двору на мене гавкає,— гірко скаржиться Коляда.
— Бо наляканий! Його мати, мабуть, в грім народила… Я тобі казала, я тобі говорила ще тоді, як електрику в село пускали. Виліз на трибуну, розкрив пащеку перед людьми. А про тебе ж і словечка не сказав. Все Гайворон та Гайворон! — Фросина якомога точніше копіювала Макара.— А як ото по хатах пішов пробачатись, що по людських горищах та льохах нишпорив! Каже, совість у нього заговорила. Щоб тобі язик кілком став! Іди в район, Семене, не мовчи! Бунчукові тому нагадай, як ви колись…
— Т-с-с.
— Хай не забуває, що й ти добро йому робив.
— Що було, Фросино, то мохом поросло. Хіба я один худобу по ярмарках скуповував та за безцінь здавав? Така була у нас лінія…
— То вони ж на тій лінії в чинах трималися і зараз не забуті, а тобі і медалі не почепили… Ще й за ґратами опинитися міг.
— Годі тобі, давай спати.
Але Фросині не спиться:
— А чого цей Гайворон від Кутня хоче? Такий же хлопець з виду славний…
— Та, каже, що плани сівби і сівозмін неправильно склали, насіння не перевірили. Правду мовити, цей Дмитро ледачий, й агрономія для нього, як для мене китайська грамота, але ж старий Кутень просив, аби я протримав його до осені. Довідку треба, щоб в інститут поступити… Охо-хо-хо,— позіхає Коляда,— ще приляжу трохи, бо вранці закрутиться…
Семен Федорович ліг. Чорти більше не з'являлись.
Вранці у конторі голову колгоспу чекав Дмитро Кутень:
— Підпишіть мені, Семене Федоровичу, довідку і — привіт!
— Куди ж ти, Дмитре?
— Не хочу гальмувати розвиток вашого колгоспу,— криво посміхнувся Кутень.— Даю дорогу молодим комуністам… Підписуйте.
— Але ж треба в районі поговорити, бо тебе ж прислали до нас,— м'явся Коляда.
— Я не хочу терпіти образ від усяких недоуків. У мене закінчена середня освіта. Я собі роботу знайду… Підписуйте. Я дзвонив уже батькові.
— Буду їхати в район, то можу підвезти, Дмитре,— запропонував голова.
— Спасибі, батько молоковоза прислав, доїду. Привіт! А ви, Семене Федоровичу, якщо не заткнете рота Гайворону і отим старим волам, то вони вас проковтнуть, як галушку.
*
Жовтогарячий молоковоз спинився біля хати Полікарпа Чугая. Дмитро звелів шоферові почекати. Чугай під повіткою гострив заступа.
— Здрастуйте, Полікарпе Васильовичу! — привітався Дмитро.
— Здорові були… Степка ще на фермі.
— А я до вас. Діло маю.
— До мене? — здивувався Чугай.— Прошу до хати.
У хаті Дмитро зняв шкірянку і вийняв з кишені пляшку «столичної». Полікарп мовчки поставив дві склянки і мисочку з салом.
— То яке у вас діло до мене? — після першої чарки запитав Чугай.
— Не знаю, з чого і почати, Полікарпе Васильовичу…
— Давайте навпрошки.
— Я хочу поговорити з вами про Степку…
— А що про неї говорити?
— Ми з вами, Полікарпе Васильовичу, мужчини… Розумієте, я… мені подобається Степка. Я… люблю її. З поваги до вас я прийшов сказати, що хотів би… з'єднати своє життя…
— Одним словом, я так розумію, що ви хочете женитись.
— Іменно. Ви мене знаєте і моїх батьків. Я маю вищу… середню освіту…
— Що я вам скажу. Торік я одного мармуліївського жениха випровадив з хати… Ні-ні, сидіть. А зараз моя воля батьківська кінчається. Степка доросла. Хай сама свою долю шукає. З нею ви і говоріть об цім.
— Та я вже говорив,— підливає в склянки Дмитро.
— Що ж вона вам?
— Нічого конкретного…
— Себто як?
— Значить, не відповідає на мою пропозицію.
— То що ж ми з вами зробимо? Хоч і відро горілки вип'ємо,— рушники не пов'яжемо.
— Я все розумію, Полікарпе Васильовичу, і нічого не вимагаю. Я тільки прошу вас поговорити з нею.
— Про що ж мені з нею говорити?
— Полікарпе Васильовичу,— підсувається ближче Кутень,— я не перший день у селі і не вперше у вашій хаті. Знаю, як ви живете, як важко Степці… на тій фермі…
— Усім тяжко, хто коло хліба та біля худоби ходить. Професія така. А хіба тому, що в шахті, легше? Робота є робота.
— Ні, я не про це… я про життя. Що ваша Степка тут бачить? Культури нема… А могла б жити інакше. Я її забрав би в Косопілля. Батько мій — директор маслозаводу. Те, се… в хаті і так далі… телевізор є. Хіба ви не хочете, щоб ваша дочка добре жила?
— Який батько зла своїй дитині зичить?
— І я ж про це кажу… Вона б у нас і за холодну воду не бралась.
— Я такого життя, щоб і за холодну воду не братись, не знаю.
— Мені незручно, Полікарпе Васильовичу, хвалитись… А життя є життя. Хто що має, те й везе. А що їй ваш колгосп дасть? На чоботи не заробить.
— Заробить,— тихо говорить, немов роздумує, Чугай.— Цього року на юхтові, а там і на хромові.
— Не думаю,— заперечує Кутень.
— Це вже як хто дивиться. Для вас наш колгосп, к приміру, наче станція, бо ви приїхали і поїхали… А для Степки — це рідна хата. Тут її все: і поля оті, і верби, значить, і вітряк, і річка. Ось електрику провели… Для вас це не дивина, а для Степки або для мене це — празник, душі посвітлішали.
— Полікарпе Васильовичу, я нічого поганого не хотів сказати про… колгосп,— виправдовується Кутень,— ще відсталий, але буде…
Полікарп затикає пляшку:
— Вибачайте, бо ще роботи багато.
— Ви подумайте, Полікарпе Васильовичу… і про себе подумайте,— одягає шкірянку Дмитро.
— А що мені думати?
— Ми і вас заберемо звідси,— шепоче Дмитро.— Батько ділянку в Косопіллі дістане, хату збудуєте…
— Та я і тут поставлю.
— Навіщо вам жити… серед ворогів. Хіба я не бачу? Один ви, як вовк… Ніхто слова не скаже. Ніхто в хату не зайде.
— Брешеш! — закричав Чугай.— Брешеш! Де мої вороги, де? Я людям зло вчинив, я перед ними й очищусь. Оцими руками, життям своїм. Ідіть з моєї хати. Вас першого в біді своїй виганяю…