Московство, стр. 21

VII. РАБСТВО І ДЕСПОТІЯ МОСКВИНА

У пралісі є безліч небезпек людині. За деревами далеко не видко, і не може людина передбачити: звідки і коли впаде на неї нещастя. Це породжує у лісовика не лише підозрілість, а й відчуття безпорадності, що природно обертається на боягузтво. Москвин особисто — великий боягуз, що засвідчить кожний офіцер, що командував московськими вояками. Він нападає лише тоді, коли чує за своїми плечами силу свого гурту, організації, війська, держави. Опинившись сам-на-сам чи побачивши, що його гурт слабший за ворога, впадає в паніку. У спогадах очевидців та учасників війн 1917 і 1941 років знайдете багато фактів великого страху енкаведистів, коли падала чи захиталася їхня влада. Потрапивши в полон до українських повстанців (УПА), плакали, благали дарувати їм життя, ганебно, гидко було дивитися на них. Начальник НКВД, що вигубив мільйони людей, що постріляв тисячі в’язнів власноручно — М. Єжов лежав у ліжку кілька днів хворим після невдалого замаху на його життя, хоч той замах не зачепив жодної його волосинки.

Стадний інстинкт самозбереження підказував шукати безпеки й охорони в гурті. Так зродилася у москвина ідея: «человек — ничто, а общество — все», «На миру и смерть красна», «Ломи стеной, иль мало нас», «Нас — тьмы, и тьмы, и тьмы, попробуйте сразитесь с нами!» (О. Блок). Безпорадність, почуття меншвартості, боягузтво, кріпацтво, рабський побут, деспотична влада в родині, безапеляційна влада общини, деспотія уряду — все це виплекало і за багато поколінь зміцнило стадність москвина. Чужинці — мандрівники по Московщині у XV–XX ст. свідчать, що особистість (індивідуальність) — незнана річ москвинові. П. Чаадаєв пише, що йому боляче порівнювати московські обличчя з європейськими: боляче вражала безвиразність московських облич. «У Московщині ніколи не існувала особиста воля, особиста ініціатива, особиста діяльність, бо особистість закували москвини в кайдани. Москвини гуртом, отарою, ордою боронилися від ворогів і загарбували чужі землі. У московській історії бачимо мовчазне, стихійне, гуртове рушення безликого загалу, що не зважає на жодні жертви: свої і чужі» [116]. Понад сто років тому проф. М. Погодін (1800–1875) виклав московський ідеал держави і суспільного ладу: держава — це одна всеохоплююча (тоталітарна) єдність. Всі сили нації — матеріальні і духовні — є частинами державної машини, пристосовані, готові до найвищої мети (а нею є панування Московщини в усьому світі, як він писав деінде). Всією цією машиною (державою) керує лише одна рука — рука всевладного царя. Він може єдиним порухом пальця спрямувати ту машину в будь-якому напрямі. Така держава, натхнена почуттям та ідеєю (месіанізмом за його ж словами) та зцементована ЄДИНОМИСЛЕННЯМ буде непереможна, буде провідником усього світу. М. Погодін був монархістом, назадником. А що думали поступовці, ліберали? Вони казали 1839 року французові те саме, що й М. Погодін [117]. Серед москвинів були й прихильники європеізації т. зв. «западники». Один з них М. Огарьов пише: «Ми не можемо дозволити різниці поглядів, бо вони є не власністю особи, а громади». Інший писав: «За соціалістичного ладу всі люди будуть однакові, не матимуть жодних особистих рис, бо існує лише одна безстороння міра вартостей» [118]. Суто московська «логіка». В СРСР вона називається «партійна лінія». Московські монархісти хоч і мріяли про «единомыслие», але ще не запроваджували його такою жахливою ціною. Запаморочена політичними перемогами московська голота вже не боїться нікого і пише: «Ми однаково думаємо про всі справи нашого життя і тому говоримо однаково кожному з нас зрозумілою мовою. У нас нема і бути не може непорозуміння. Ця наша однодумність є нашою найбільшою і непереможною силою і вирішальною перевагою над іншим світом, який розбитий власне браком однодумності» [119].

По смерті Й. Сталіна його наступники, боячись повстання немосковських народів СРСР, змушені були дещо попустити віжки. Невдовзі почали писати трохи правди: «Начотництвом, бездушним повторенням загальновідомого знижувалася вимогливість до творчої праці, заморожувалася вільна думка. Автори боялися думати самостійно. Багато газет, що видаються в різних містах нашої республіки, подібні одні до інших, як краплини води. Жодна газета не має власного обличчя. Всі передруковують те самісіньке» [120]. У СРСР сотні і тисячі відомих людей прилюдно каються і визнають помилковість, шкідливість своїх поглядів. Декого з них уряд запроторив до божевільні. Але подібне було і перед 1917 р. Філософ П. Чаадаєв каявся і визнавав помилковими свої думки. Микола І оголосив 1846 р. його божевільним. У СРСР не задовольняються самим визнанням помилковості, вимагають привселюдно уславляти те, що вони ганили. Однодумність (партійну лінію) вигадав не В. Ленін, а найосвіченіші москвини сповідували її здавна і навіть погоджували тривимірне (особисте, громадське, державне) європейське життя з одномірним (державним) московським дуже просто. Декларування європейських ідей завжди було в Московщині лише порожньою балаканиною. У ХІХ ст. такою балаканиною був московський «лібералізм», а в ХХ ст. став соціалізм, інтернаціоналізм. І все це було димовою завісою, що за нею ховався НАЦІОНАЛЬНИЙ ідеал УСІХ москвинів. Ідеал і мрія поширити свою тиранію (та її невід’ємну половину — рабство) на весь світ. Герой роману Ф. Достоєвського Шігальов пропонував поділити все людство на дві нерівні частини: маленьку — панів, і величезну — рабів. Ясна річ, раби не мали б жодних прав, нічого особистого, покірна отара мала працювати на панів. Шігальов не каже, але Ф. Достоєвський вустами іншого свого героя каже, що пануючою меншістю має бути московський НАРОД (нація). З примусового однодумства немосквини (хоч і змосковщені) глузували (М. Гоголь, М. Салтиков-Щедрін), уболівали (П. Чаадаєв), його проклинали (Ф. Достоєвський), але нічого так і не змінили. Інстинктивно відчувши, що європейська думка руйнує основи азійської московської імперії, національна РЕАКЦІЯ 1917 р. замурувала всі вікна до Європи. А новітніх гоголів, салтикових-щедріних, чаадаєвих, достоєвських почали убивати по першій же спробі заговорити.

Московська «демократія» перевершила всі держави тим, що заснувала міністерство, якого не має жодний уряд у всьому світі — міністерство літератури. Щоправда так його не назвала, проте кожний письменник знає його адресу, бо одержує звідти замовлення на твори і платню за них. Міністерство літератури керує виробництвом художніх творів. Завдання значно важче, ніж в інших міністерствах, ті керують виробництвом речей матеріальних, і щоб поліпшити якість чи збільшити кількість, можуть придбати кращі машини. Такої можливості міністерство літератури не має, бо літературу творить не друкарська машина, а дух, що його за все золото світу не купиш, і навіть сам письменник не завжди може його зловити, втримати. Міністерство літератури підпорядковує виробництво літератури одній — єдиній засаді — політичній користі. Воно дає письменникам «соціальне замовлення» довести читачам потрібні урядові СРСР ідеї, і то у формі, дозволеній урядом (соціалістичний реалізм). Платить (через підпорядковані йому видавництва) авторам і в найтіснішій співпраці з НКВД пильнує, щоб письменники виконували замовлення. Ця жандармська (чекістська) література намагається переробити Людину (з великої літери) на бездушного бездумного раба, на робочого вола, ідеалом якого є теплий хлів і повні ясла, або на вірного слугу — пса, що лиже панську руку, яка щойно його била. Московський світогляд вірить, що може це зробити, бо за ним людина (з малої літери) — така самісінька тварина, як віл чи пес. А дух чи душа — це попівський опіум для народу. По 40 роках такого жандармського виробництва «казьонних» ідей та ідеалів москвини з великим зчудованням і переляком побачили, що та «література» не завжди дає політичну користь, на яку її спрямовує міністерство літератури, особливо серед немосквинів. Секретар всесоюзного комсомолу С. Павлов визнає, що українські комсомольці байдужі до комунізму [121]. Заступник Голови Ради Міністрів УРСР П. Тронько у доповіді Верховній Раді казав, що серед українських дітей та молоді поширюються ідеологічні впливи «буржуазного націоналізму» [122]. «Українська молодь разом з комсомольцями щораз більше стає побожною. Ані КПУ, ані комсомолові, ані безбожницьким товариствам, ані школі несила побороти цього загрозливого СРСР явища» [123]. Не виконала та «література» покладеного на неї завдання, хоч уряд платив письменникам більше, як міністрам, хоч повистріляв сотні старих письменників та професорів, які могли «зіпсувати» покоління народжених по 1917 році і вихованих комсомолом. Дивне, незрозуміле москвинам явище. Московський філософ стверджує: «Велика московська держава, з її деспотичною владою, створилася не лише зусиллями її правителів, але також і підтримкою всього московського народу, що інстинктивно боявся безладу» [124], а соціаліст підтверджує: «Ми, москвини, в особі свого царя бачимо велич і єдність нашої імперії» [125]. Щоб зміцнити свою владу, Іван ІV розіграв комедію, ніби хоче зректися трону. Перелякані москвини стояли вдень і вночі на кремлівській площі з плачем, благаючи свого ката «не осиротить» їх. Після того Іван міг спокійно катувати їх досхочу, не боючись протесту.