Одіссея, стр. 3
ПІСНЯ ЧЕТВЕРТА
ЗМІСТ ЧЕТВЕРТОЇ ПІСНІ
ВЕЧІР П'ЯТОГО ДНЯ І ДЕНЬ ШОСТИЙ
Прибулих до Лакедемону Телемаха і Пісістрата Менелай запрошує на весілля своїх сина й дочки, що саме відбуваються в його домі. Менелай і дружина його Єлена пізнають Телемаха і розповідають про пригоди під Троєю і наступну долю ахейських вождів, про подвиги Одіссея та затримання його у німфи Каліпсо на острові Огігії. Тим часом женихи, довідавшись про відплиття Телемаха, замишляють убити його, коли він повертатиметься. Пенелопа тяжко сумує, довідавшись про від'їзд сина і замах на його життя. Зворушена ч молитвою, Афіна підбадьорює Пенелопу віщим сном. Женихи на чолі з Тіноєм вирушають у море, щоб перестріти Телемаха біля острова Астеріди.
В ЛАКЕДЕМОНІ
Так в Лакедемон дістались, в глибоку між урвищ долину,
И до Менелая славетного в дім свою путь спрямували.
Пишно справляв у той час він в численному родичів колі
Разом весілля і синові свому, й незайманій доньці:
5] Сину Ахілла, мужів переборця, її відсилав він.
Дав ще у Трої він згоду йому, обіцявши за нього
Видать її, і боги це одруження нині здійснили.
До мірмідонян із кіньми й возами її виряджав він,
В місто прославлене їх, де владу посів наречений.
10] Синові ж юну Алектора доньку привіз він із Спарти, –
Звавсь Мегапентом міцним той улюблений син; народився
Він од рабині; Єлені ж дітей вже боги не послали,
Після того як дочку породила вона, Герміону,
Милу й прекрасну, немовби сама золота Афродіта.
15] В високоверхому домі на учті весільній сиділи
Всі Менелая славетного родичі, друзі й сусіди
І розважались. Співець божественний співав під формінгу
Пісні чудової, й два скоморохи, – лише починав він
Грати й співати, – танок посередині вже витинали.
20] Під ворітьми Менелая обидва супутники з кіньми –
Юний герой Телемах і Несторів син світловидий –
Стали. Проходячи, їх Етеон, управитель, побачив,
Вірний слуга й помічник Менелая славетного бистрий.
Через господу пройшов він людей вожая сповістити,
25] Став біля нього близенько і слово промовив крилате:
«Люди якісь там, паростку Зевсів, ясний Менелаю,
Двоє чужинців, здається, із роду великого Зевса.
Як ти накажеш: чи коней у них розпрягти вітроногих,
Чи відіслати до інших, хто радо в гостину їх прийме?»
30] З гнівним обуренням мовив йому Менелай русокудрий:
«Дурнем не був ти раніш, Етеоне, сину Боетів,
Що ж це тепер ти дурниці плетеш, мов дитя нерозумне?
Досить в чужих ми людей гостинного хліба поїли,
Поки вернулись додому! І хай нас надалі рятує
35] Зевс од недолі такої! Жвавіш розпрягай тим чужинцям
Коней, самих же їх прямо сюди, на учту, запрошуй».
Так він сказав, і побіг Етеон із покоїв скликати
Слуг тямовитих, щоб швидше до нього усі поспішали.
Зразу ж із ярем вони замилених випрягли коней
40] Та за оброті до жолоба їх прив'язали у стайні,
В жолоб засипали полби, із білим ячменем змішавши,
Повіз прибулих о мур обіперли ясний та блискучий,
їх же самих до божистого дому ввели. Дивувались
Дуже вони на дім владаря, того паростка Зевса, –
45] Все-бо, як сонце яскраве, як місячне сяйво, блищало
В високоверхім, стрункім Менелая славетного домі.
Потім, коли там удосталь свої вже натішили очі,
Митись пішли вони в гладко обтесану, чисту купелю.
Добре помивши, служниці оливою їх намастили,
50] Свіжі хітони на них надягнули й кереї вовняні.
В ряд з Менелаєм Атрідом у крісла вони посідали.
Воду служниця внесла в золотому чудовому глеку
Руки вмивати й поволі над срібним цеберком зливала;
Потім поставила стіл перед ними, обструганий рівно.
Ключниця хліба внесла їм поважна і страв розмаїтих,
Радо і щедро черпнувши з домашніх запасів численних;
Високо чашник на блюдах поклав дерев'яних їм м'яса
Різного, й келихи він золоті перед ними поставив.
Слово привітне промовив до них Менелай русокудрий:
60] «Хліба мого споживіть на здоров'я! А потім, коли вже
Підживитеся, почну я розпитувать, що ви за люди.
Вами продовжений гідно, батьків ваших рід не загинув, –
З роду державців, як видно, походите ви берлоносних,
Зевса годованців: прості таких би, як ви, не вродили».
65] Так він промовив, у руки телячої взяв хребтовини
Й жирні шматки їм поклав із своєї почесної пайки.
Руки до страв приготованих зразу ж усі простягнули.
Потім, коли уже голод і спрагу вони вдовольнили,
Нестора синові мовив тоді Телемах тямовитий,
70] Голову близько схиливши, щоб інші його не почули:
«Глянь, Несторіде, мій друже, для серця мого найлюбіший,
Як в цих покоях лунких все виблискує міддю яскраво,
Золотом, сріблом, та ще ж і слоновою кістю, й електром!
Тільки у Зевса, мабуть, оселя така на Олімпі!
75] Скільки скарбів тут коштовних! Дивлюся – і дивом дивуюсь».
Слів його тихих, проте, дочув Менелай русокудрий
І, промовляючи, з словом до них звернувся крилатим:
«Дітоньки любі! Із Зевсом нікому з людей не рівнятись,
Все-бо у нього нетлінне: скарби і будівлі численні.
80] Може б, з людей хто зі мною й помірявсь достатком, а може,
Й ні; та багато блукавши і лиха зазнавши багато,
Все це привіз в кораблях я й на восьмому році вернувся,
Кіпр, Фінікію й Єгипет відвідавши в довгих блуканнях.
Був я також в ефіопів, сидонян, в країні ерембів,
85] В Лівії був, де рогатими родяться зразу ж ягнята,
Де по три рази щороку котяться і вівці, і кози;
Там ні господар, ні навіть пастух ще не відав нестатку
Ні в молоці у солодкім, ні в м'ясі та свіжому сирі,
Цілий-бо рік молока удосталь там можна доїти.
•я Поки блукав по чужих я краях і всякого скарбу
Там набував, тут інший неждано й негадано, нишком,
Підступом злої дружини убив мого брата ганебно.
Тим-то й не тішить мене те багатство, що ним володію.
Мабуть, уже від батьків своїх, хто б не були вони, досі
95] Чули й самі ви, скільки зазнав я, як дім я утратив,
Повний добра і усім для життя устаткований добре.
Краще б третину я мав із того, що в домі моєму
Надбано, тільки б живими лишилися ті, що в широкій
Трої загинули, одаль від Аргоса, славного кіньми.
100] Часто журюсь я за ними всіма, їх оплакую гірко,
На самоті у покоях просторого сидячи дому, –
То утішаю собі я риданнями серце, а то їх
Стримую, – швидко насичує горе, що душу морозить.
Та ні за ким з них усіх не сумую я так і не плачу,
105] Як за одним; згадаєш про нього, стають осоружні
їжа і сон, – ніхто-бо з ахеїв не витерпів стільки,
Скільки зазнав і стерпів Одіссей. Самі-бо нещастя
Долею стали його, а моєю – весь час безутішна
Туга, що так його довго нема і не знаємо навіть,
Вмер чи живий він де-небудь. По ньому, звичайно, сумують
Батько старенький Лаерт, і розважна його Пенелопа,
І Телемах, що дома покинув його в сповиточку».
Так він сказав, і плакать збудив він у сина бажання:
Сльози на землю закапали з вій, як про батька почув він;
Щоб приховать їх, підніс до очей обома він руками
Плащ свій пурпурний. Але Менелай спостеріг це відразу,
І міркувати почав він у мислях і в серці своєму:
Виждати, поки той сам про батька в розмові згадає,
Чи розпитати вперед, щоб про все докладніше дізнатись.
120] Поки отак міркував він у мислях і в серці своєму,
З високоверхої спальні пахущої вийшла Єлена, ¦
Мовби сама Артеміда з'явилася золотострільна;
З нею ввійшовши, Адреста вигідне підсунула крісло,
З вовни м'якої внесла килимок їй під ноги Алкіппа,
125] Срібну шкатулку Філо подала їй, яку тій Алкандра
Подарувала, дружина Поліба, що жив у Єгипті,
В Фівах, де в кожному домі скарбів є коштовних багато.
Подарував Менелаєві й сам він дві срібні купелі.
Гарні триножники два і золота десять талантів.
130] Крім того, красні дала і дружина дарунки Єлені:
Із золотим веретеном округлу із срібла шкатулку
На коліщатах, з країв облямовану золотом чистим.
Ставить служниця Філо ту шкатулку своїй господині,
Повну куделі тонкої, – лежало у ній веретено
135] В темно-фіалковій шерсті, що пасмами вниз обвисала.
Сіла у крісло вона, на підніжок поставивши ноги,
І почала чоловіка розпитувать жінка докладно:
«Чи не довідався ти, Менелаю, паростку Зевсів,
Що то за люди, які завітали до нашого дому?
140] Чи помиляюсь, чи правду повім, а підказує серце:
Ще я нікого, здається, як муж цей, не бачила досі
Ні із мужчин, ні з жінок, – дивлюся – і дивом дивуюсь! –
Хто б так на сина скидавсь Одіссея, відважного серцем,
На Телемаха, що дома покинув його в сповиточку
і*? в час той, коли через мене, безстидну, ахеїв загони
В Трою далеку походом воєнним усі вирушали».
Відповідаючи, мовив тоді Менелай русокудрий:
«Думаю й сам я тепер, як і ти, дружино, вважаєш.
Все-бо точнісінько в нього – і руки ті самі, і ноги,
130] Й погляд очей, і чоло, і волосся таке ж кучеряве.
От і сьогодні, коли я згадав у розмові з гостями
Про Одіссея, якої біди він зазнав задля мене,
В нього ж гіркі із-під брів на землю закапали сльози;
Щоб приховать їх, свій плащ до очей він підніс пурпуровий».
155] Несторів син Пісістрат у відповідь мовив до нього:
«Паростку Зевсів, владарю людей, Менелаю Атріде,
Справді доводиться сином того він, про кого ти кажеш.
Тільки він скромний юнак і соромиться в серці своєму,
Щойно ввійшовши, уже й словами отут розкидатись
160] Перед тобою, що голос твій тішив нас так, наче божий.
Вирядив з ним і мене уже Нестор, їздець староденний,
Проводирем йому бути. Побачитись хтів він з тобою,
Щоб ти порадив його, чи словом то буде, чи ділом.
Синові, втративши батька, багато доводиться в домі
165] Лиха терпіти, якщо оборонників інших немає,
От як тепер Телемах залишився, й немає в народі
Більше нікого, хто б міг від нещастя його захистити».
Відповідаючи, мовив тоді Менелай русокудрий:
«От дивина! То невже ж завітав до господи моєї
170] Син мого друга, що стільки вже витерпів він задля мене!
Краще з усіх я аргеїв його сподівавсь привітати,
Тільки в швидких кораблях нам по бурному морю б дозволив
Зевс громозвучний, Олімпу владика, додому вернутись:
В Аргосі дав би я місто йому для життя, збудував би
175] Дім і з Ітаки його з багатством усім перевіз би
З сином і всіми людьми, якесь увільнивши для нього
Місто околишнє – з тих, що владі моїй підлягають.
Близько ми з ним живучи, зустрічались би часто, й ніщо нас
Не розділяло б у приязні нашій і радості спільній,
180] Поки когось із нас чорною хмарою смерть не окриє.
Хтось із безсмертних богів, як видно, позаздрив на нього,
Й він, бідолашний, один повороту додому не має».
Так він сказав, і заплакать у всіх розбудив він бажання.
Плакала гірко Єлена аргейська, народжена Зевсом,
185] Плакати став Телемах, і сам Менелай, син Атрея;
Навіть і Несторів син тоді сльози почав проливати:
З тугою в серці згадав бездоганного він Антілоха,
Брата, що світлий убив його син Зоряниці ясної,
А спогадавши, звернувся до нього із словом крилатим:
190] «Сину Атреїв, смертних ти розумом всіх перевищив,
Нестор нам сивий не раз це говорить, коли ми про тебе,
В домі своєму зібравшись, згадаємо часом в розмові.
Нині ж мене ти, будь ласка, послухай. Не дуже я радий
В жаль по вечері вдаватись, ще прийде на те Зоряниця,
195] Рано народжена. Не боронитиму все ж над своїми
Близькими плакать, коли вже недоля і смерть їх настигла.
Тільки й пошани для смертних нещасних, коли на їх пам'ять
Кучері ми острижем чи з очей своїх зронимо сльози.
Втратив і я свого брата, не гіршим він був із аргейських
200] Воїв, – повинен ти знати його, – я ж не знав його досі
Й навіть не бачив; кажуть, проте, із усіх визначався
Брат Антілох і в борні бойовій, і в швидких перегонах».
Відповідаючи, мовив йому Менелай русокудрий:
«Друже мій, кажеш ти так, як могла б лиш людина статечна,
205] Старша від тебе роками, сказати розумно й зробити, –
Батька такого ти син, тому так розумно й говориш.
Легко поріддя впізнать чоловіка, якому Кроніон
Випряв у шлюбі його чи іще при народженні щастя,
Так-от як Нестору дав він життя свого дні всі незмінно
210] В домі своєму прожити в достатку й постарітись дома,
Маючи добрих розумних синів, списоборців найкращих.
Ну-бо, облишмо цей плач жалібний, що так раптом почався,
Краще про учту згадаймо і руки омиймо водою
Чистою. Досить і вранці нам буде часу для розмови,
215] Встигнемо, я й Телемах, перемовитись ще між собою».
Так він сказав, і воду на руки їм злив Асфаліон,
Вірний слуга й помічник Менелая славетного бистрий.
Руки до страв приготованих зразу ж вони простягнули.
Інше надумала тут народжена Зевсом Єлена:
220] В келихи й чаші з вином, що пили вони, вкинула раптом
Зілля, що й біль погамує, і горе дозволить забути.
Хто його вип'є, хоч трохи в кратеру з вином домішавши,
Той цілий день на лице й однієї не зронить сльозини,
Хоч би умер навіть батько у нього чи матінка рідна,
Хоч би упрост перед ним і брата чи любого сина
Гострою міддю убили й на власні це очі він бачив.
Зевсова донька ті ліки цілющі, для всіх пожиточні,
Від Полідамни, Фтона дружини, придбала в Єгипті,
Де плодоносна земля розмаїтого родить багато
230] Зілля корисного людям, багато й шкідливого дуже.
Кожен там – лікар, що всіх перевищить знаннями й умінням
Інших людей, усі-бо в краю тім із роду Пеана.
Вкинувши зілля в вино і звелівши його розливати,
Враз до присутніх з такими словами звернулась Єлена:
235] «Паростку Зевсів, ясний Менелаю Атріде, і всі ви,
Діти відважних мужів! У житті кому як посилає
Зевс і добра і недолі, бо все в його владі і силі.
Сидячи тут, у покоях на учті, усі призволяйтесь,
Бавтесь розмовами, я ж розповім вам що-небудь до речі.
240] Ні розказать до ладу не могла б я, ні навіть згадати
Подвигів всіх Одіссея, в біді витривалого мужа,
Та розповім про один, що так мужньо його учинив він
В краї троянськім, де стільки, ахеї, ви горя зазнали.
Сам собі тіло ганебно ударами пуги побивши,
245] Дране лахміття на плечі напнувши, він, ніби челядник,
Зваживсь пройти уздовж вулиць широких ворожого міста.
Так приховавши себе, до вбогого став він подібний, –
Досі ніхто ще таким не бачив його при ахейських
Суднах. Отак він у Трою пробрався, й ніхто Одіссея
250] Не впізнавав, лиш одна і таким я його упізнала
Й стала розпитувать; він же весь час ухилявся лукаво.
Тільки тоді, як його я помила і маслом натерла,
В свіже одіння прибрала й велику дала йому клятву,
Що не раніше троянцям я виявлю в нім Одіссея,
255] Ніж він до шатер ахейських і бистрих повернеться суден,
Тільки тоді він увесь одкрив мені задум ахеїв.
Мідним мечем тонколезим багато убивши троянців,
Він до аргеїв вернувся, відомостей досить зібравши.
Лемент великий троянки зняли, а у мене раділо
2«о Серце, давно-бо сама я жадала вернутись додому
І над засліпленням тим жалкувала, в яке Афродіта
Ввергла мене, забравши із любої серцю вітчизни,
Де я дочку залишила, й покої подружні, і мужа,
Що красотою й умом не поступиться ні перед ким він».
265] Відповідаючи, мовив тоді Менелай русокудрий:
«Слушно усе це ти, жінко, й по правді цілком розказала.
Прагнення й думи героїв-мужів багатьох дослідити
Мав я нагоду, країн об'їздивши дальніх багато,
Але ніколи й ніде ще мої не нагляділи очі
270] Мужа такого, як той Одіссей, у біді витривалий,
Мужнього подвигу, що учинив він його так відважно
У дерев'янім коні, де всі ми засіли, з аргеїв
Найхоробріші, готуючи смерть і загибель троянцям.
Ти ж до коня підійшла тоді. Мабуть, якийсь-то ворожий
275] Бог спонукав тебе, слави троянцям волівши додати:
Разом з тобою тоді підійшов Деїфоб боговидий.
Тричі кругом обійшовши, ти схованку мацала утлу
1 почала визначних на ім'я викликати данаїв,
Голос дружин їх, аргейських жінок, вдаючи достеменно.
280] Я й Діомед, син Тідея, та ще Одіссей богосвітлий.
Сидячи разом всередині, чули, як їх ти гукала.
Скочили з місця обидва, схвильовані, ми вже готові
Вийти з коня чи й відтіль озватися раптом до тебе,
Та Одіссей зупинив нас, і стримавши ті поривання,
інші ахейські сини всі мовчки тим часом сиділи,
Тільки Антікл поривався словами на твій обізватись
Голос. Але Одіссей міцними руками затиснув
Рота йому і тримав так, аж поки Паллада Афіна
Геть відвела тебе, й цим врятував од біди він ахеїв».
290] Відповідаючи, мовив на це Телемах тямовитий:
«Паростку Зевсів, владарю людей, Менелаю Атріде!
Тим-то й смутніше, що хоч і залізне в грудях у нього
Билося серце, але не уник він лихого загину.
Та чи не час нам обом іти на спочинок, щоб, лігши,
295] Сном найсолодшим могли вже утішитись ми на постелях?»
Так він сказав, і Єлена аргейська звеліла служницям
Ліжка стелить в передсінку, пурпурними їх подушками
Викласти, ще й килимами чудовими постіль заслати,
І покривала вовняні подать їм укритися зверху.
300] Вийшли із світлом ясним у руках із покоїв служниці
І постелили постелі, й гостей туди вивів окличник.
Там, у переднім покої, вони і лягли спочивати –
Ліг там герой Телемах і Несторів син світлосяйний;
Сам же Атрід ліг в середніх покоях високого дому,
305] Поруч лягла й довгошатна Єлена, в жінках богосвітла.
Ледве з досвітньої мли заясніла Еос розоперста,
З ложа свойого підвівся уже Менелай гучномовний,
В одяг убрався, черезпліч нагострений меч перевісив,
Знизу сандалії гарні до ніг підв'язав мускулястих,
310] Вийшов із спальні своєї, на бога достоту подібний.
До Телемаха підсів, назвав на ім'я і промовив:
«Що спонукало тебе, Телемаху-герою, прибути
У Лакедемон наш світлий по лону широкого моря?
Справа своя чи громадська? Ти, може, одверто розкажеш?»
315] Відповідаючи, мовив на це Телемах тямовитий:
«Паростку Зевсів, владарю людей, Менелаю Атріде!
Я розпитати прибув, – чи про батька вістей не розкажеш?
Дім пожирають у мене, і гинуть багаті маєтки.
Повен мій дім зловорожих мужів, що ріжуть у мене
«° Цілі отари овець, ще й повільних биків круторогих, –
Так мою сватають матір оті женихи презухвалі!
Отже, тепер до твоїх припадаю колін, чи не зволиш
Розповісти про печальну загибель його: чи на власні
Очі ти бачив її, чи, може, від іншого чув ти
325] Мандрівника, – на недолю-бо мати його народила.
Тож не шкодуй, і не жалуй мене, й не пом'якшуй нічого,
А розкажи все докладно, що бачить тобі довелося.
Щиро благаю, якщо Одіссей, мій отець благородний,
Виконав слово яке, тобі обіцявши, чи діло
330] В краї троянськім, де стільки, ахеї, ви горя зазнали,
Все це сьогодні згадай і щиру скажи мені правду».
З гнівним обуренням мовив йому Менелай русокудрий:
«Ну ж і ганьба! На шлюбному ложі лягти у такого
Мужа могутнього враз заманулось отим боягузам!
335] Це все одно, якби лань, у лігво могутнього лева
Новонароджених, ще сосунців, оленяток поклавши,
Вийшла б на травами рясно укриті узгір'я й долини
Пастись, а він би тим часом, до лігва свого повернувшись,
Приготував оленятам і лані загибель ганебну, –
Так Одіссей і для них приготує загибель ганебну.
О, якби, Зевсе, наш батьку, й Афіно, і ти, Аполлоне,
Він залишався таким, яким ще колись на Лесбосі,
Ставши на герць, завзято із Філомелідом змагався
Й кинув з усеї ним сили об землю на радість ахеям.
345] Хай би отак Одіссей зустрів женихів безсоромних,
Коротковічні усі б вони стали тоді й гіркошлюбні!
Ну, а про те, що мене ти питаєш і просиш, будь певен,
Не ухиляючись, правду скажу я тобі, не злукавлю, –
З того всього, що морський оповів мені старець правдивий,
350] Не приховаю нічого й слівця не втаю я від тебе.
Я поривався додому, мене ж у Єгипті тримали
Вічні боги, бо святої я їм не приніс гекатомби, –
Хочуть-бо завжди вони, щоб накази ми їх пам'ятали.
Острів там є невеликий у вічнобурхливому морі,
355] Перед самим він Єгиптом лежить, а зовуть його Фарос;
Стільки віддалений острів від берега, скільки проплине
З вітром попутним іззаду за день корабель крутобокий.
Є там затока чудова, і зручно із неї просторі
В море вести кораблі, водою запасшись питною.
360] Двадцять днів нас боги там тримали, й за час той ні разу
Вітер не віяв морський, що супутником нам супроводить
Всі кораблі по лону безмежно широкого моря.
Виснаги ми вже зазнали і в силі людей, і в припасах,
Поки одна із богинь не зглянулась, не врятувала –
365] Донька старого Протея, могутнього бога морського,
Ейдотея, – найбільше-бо душу її зворушив я.
Від товариства далеко блукавши, я стрів її раптом,
Товариші ж у той час кривими гачками ловили
Рибу вздовж берега, – шлунки-бо голод їм мучив страшенний.
370] Близько спинившись, з таким вона словом до мене звернулась:
«Чи нерозумний ти зовсім, чужинче, а чи легковажний,
Чи не навмисно ти дляєш, знаходячи втіху в стражданні?
Надто на острові цім забарився й знайти вже не можеш
Виходу, товариші ж твої духом цілком занепали».
з« Так говорила вона, а я їй у відповідь мовив:
«Зараз тобі відповім я, котра б із богинь не була ти.
Ні, я не з власної волі затримався тут, а, як видно,
Чимось образив богів, що простором небес володіють.
Може, хоч ти мені скажеш, бо все вам відомо, богове,
зво Хто із безсмертних затримав мене й заступає дорогу
В путь поворотну по хвилях багатого рибою моря?»
Так говорив я, й мені відказала в богинях пресвітла:
«Щиро й одверто всю правду, чужинче, тобі розкажу я.
Часто старець морський заїжджає сюди непомильний,
385] Бог невмирущий, Протей із Єгипту, що добре безодні
Знає морські, владаря тих глибин, Посейдона, підданець;
Кажуть, він батько мені, я від нього на світ народилась.
Може, тобі пощастить, підстерігши, його захопити, –
Все тобі він розповів би про віддаль дороги твоєї
390] Й путь поворотну по хвилях багатого рибою моря.
Скаже він, паростку Зевсів, усе, як того побажаєш,
Що там лихого чи доброго сталось у домі твоєму
З того часу, як у довгу й тяжку ти подався дорогу».
Так говорила вона, я ж у відповідь мовив до неї:
«Краще придумай сама на божистого старця засаду
Так, щоб не вимкнувся він, як побачить мене і впізнає.
Важко-бо смертній людині з безсмертним управитись богом».
Так говорив я, й мені відказала в богинях пресвітла:
«Все це по правді, одверто і щиро тобі розкажу я.
400] Щойно докотиться сонце середини неба ясного,
Старець морський непомильний із подувом першим Зефіра
Раптом з глибин виринає, у темну закутаний хвилю, –
Вийде на берег і спати лягає в глибокій печері.
Випливши з сивого моря, тюленів стада ногоплавних
405] Сплять навкруги, поріддя прекрасної доньки морської,
І видихають терпкий глибини океанської запах.
Тож на світанку туди приведу я тебе і влаштую
Ложе між ними, а ти з кораблів добропалубних візьмеш
На допомогу собі супутників трьох найвірніших.
410] Все я тобі розповім і про хитрощі діда старого.
Спершу тюленів усіх обійде він і всіх перелічить;
Потім, усіх по п'яти полічивши й оглянувши пильно,
Ляже всередині й сам, мов чабан ув отарі овечій.
Тільки-но вгледите ви, що сном уже першим заснув він,
415] Всю свою силу й відвагу зібравши, хапайте старого
Й цупко держіть, хоч би й як вислизав він тоді й виривався.
Вигляду всяких істот, що по лону земному плазують,
Він прибиратиме, в воду обернеться й пломінь пекучий.
Ви ж його міцно тримайте і тисніть як можна сильніше.
420] Тільки тоді, як до тебе він звернеться сам із словами,
Ставши таким, як і був, коли перед вами заснув він,
Силою більш не тримайте старого, і ти розпитати
Зможеш, герою, хто із безсмертних тобі заступає
Путь поворотну по хвилях багатого рибою моря».
425] Мовила це – та й зникла у хвилях бурхливого моря.
Я ж до своїх кораблів, що стояли в пісках прибережних,
Знову пішов, і тяжко моє хвилювалося серце.
Потім, коли до свого корабля і до моря дійшов я,
Ми зготували вечерю, і ніч божественна настала.
4зо Спати лягли ми тоді на березі моря шумливім.
Ледве з досвітньої мли заясніла Еос розоперста,
Берегом йшов я піщаним широкодорожного моря
Й щиро молився богам. Супутників вів я з собою
Трьох, на яких у кожній би справі поклавсь цілковито.
435] В лоно широкого моря полинувши, світла богиня
Із глибини принесла нам чотири тюленячі шкури,
Тільки-но здерті, – підступ на батька вона замишляла.
Виривши лігва для нас у піску прибережнім, тим часом
Сіла вона і чекала, аж поки прийшли ми до неї;
440] Покотом всіх нас поклала вона і шкурами вкрила.
Прикрою засідка та нам здалася. І прикро вражав нас
Запах убивчий тюленів, що живляться тванню морською.
Хто б це улежати міг із морською потворою поряд?
Та порятунок і поміч велику вона подала нам:
445] Кожному в ніздрі поклала амбросії трохи, що пахла
Солодко так і запах огидний отой забивала.
Так ми, терпіння набравшися, цілий пролежали ранок.
Зграєю випливли з моря тюлені і в ряд полягали
Покотом всі спочивати на березі моря шумливім.
450] Виплив опівдні із моря й старий і оглянув навколо
Жирних тюленів своїх, усіх обійшов, полічив їх.
Легшими нас між потвор полічив він, про підступи наші
Й гадки у серці не мавши; приліг тут на березі й сам він.
З криком тоді ми напали на старця й руками своїми
Міцно схопили його. Та мистецтва свого не забув він.
Спершу у лютого він обернувсь буйногривого лева,
Потім в дракона, у барса та ще в величезного вепра;
Плинною став він водою, розложистим деревом потім.
Ми ж, терпіння набравшись, старого безстрашно тримали.
460] Тільки як витівки ці і самому йому вже набридли,
Врешті з питанням звернувсь він до мене й словами промовив:
«Хто із безсмертних богів навчив тебе, сину Атреїв,
Підступом взяти мене проти волі? Й чого тобі треба?»
Так говорив він, а я у відповідь мовив до нього:
465] «Знаєш ти, старче, і сам, – чого ж ти питаєш лукаво? –
Як я на острові цім забаривсь і знайти не здолаю
Виходу, навіть і сам уже духом цілком занепав я.
Може, хоч ти мені скажеш, бо все вам відоме, богове,
Хто із безсмертних затримав мене й заступає дорогу
470] В путь поворотну по хвилях багатого рибою моря?»
Так говорив я, а він у відповідь мовив до мене:
«Передусім ти повинен був жертви священні й прекрасні
Зевсові й іншим богам принести, якщо хтів якнайшвидше
На батьківщину свою винно-темним доплинути морем,
475] Бо не раніш тобі рідних побачити доля судила,
В високоверхий свій дім і в рідну країну вернутись,
Ніж до Єгипту доїдеш, ріки, що ллє з неба потоки,
Зевсом напоєні, й там священні складеш гекатомби
В жертву безсмертним богам, що простором небес володіють,
480] І подадуть тобі шлях вони той, якого ти прагнеш».
Так говорив він, і любим тоді зажурився я серцем,
Він-бо загадував знову мені по імлистому морю
В довгу й важку до Єгипту дорогу назад повертати.
В відповідь все ж я з такими звернувся до нього словами:
485] «Все це я так і зроблю, як мені ти наказуєш, старче,
Тільки всю правду тепер розкажи і повідай одверто,
Чи повернулись додому тоді з кораблями ахеї,
Що, вирушавши з-під Трої, їх Нестор і я залишили,
Чи з кораблем своїм разом хто смертю гіркою загинув,
490] Чи на руках хто у друзів умер, війну закінчивши».
Так говорив я, а він у відповідь мовив до мене:
«Нащо, Атріде, запитуєш? Краще б не знав ти нічого
Й думки моєї не відав про це, – гадаю, недовго
Втерпиш без сліз ти, про все те дізнавшись од мене докладно.
495] Впало багато із них, а багато й живими лишилось.
Двоє лише з ватажків міднолатного війська ахеїв
При повороті загинули, – сам ти в бою тім брав участь.
Ще одного десь живого широке затримало море.
З довговесельними десь кораблями й Еант там намучивсь:
500] Спершу-бо кинув його Посейдон з кораблем на великі
Скелі Гірейські, проте врятував самого з безодні.
Смерті уникнув би він, хоч і був ненависний Афіні,
В зарозумінні якби він зухвалого слова не кинув,
Що проти волі богів уникне морської безодні.
505] Чув Посейдон, як гукав він слова оті високодумні,
І, ухопивши тризубець руками потужними, гнівно
Вдарив об скелю Гірейську, й надвоє вона розкололась,
Тільки уламок зостався, а другий у море звалився –
Той, що на ньому тримався Еант і блюзнив так зухвало, –
510] Він за собою й потяг його в хвилі безмежного моря.
Так і загинув Еант, водою солоною впившись.
Брату ж твоєму від Кер пощастило втекти і в доладних
Суднах умкнути, – Гера-владарка його врятувала.
Тільки коли стрімковерхої кручі Малеї вже близько
515] Він допливав, налетіла на нього страшна хуртовина
Й, скорбного, знов понесла по багатому рибою морю
Аж на край світу – туди, де раніше Фієст мав оселю
З давніх-давен, а тепер там Егіст домував, син Фіестів,
Та й відтіля йому путь поворотна знайшлася щасливо:
520] Вітер назад вже боги повернули, й прибув він додому,
Радісно вийшов на рідну він землю отчизни своєї,
І припадав до землі, й цілував її, й сльози гарячі
Бігли з очей, щасливих, що бачать ізнов батьківщину.
Та спостеріг із чатівні його чатівник, що поставив
525] Хитрий Егіст його там, обіцявши йому два таланти
Золота дать в нагороду; вже рік він чекав на Атріда,
Щоб не пройшов непомітно й про буйну не згадував силу.
Звістку цю швидко поніс він в оселю провідці народу,
Й тут же відразу Егіст лукавство задумав підступне:
530] Двадцять мужів хоробріших з народу обравши, у схові
Він посадив, готувати звелівши у домі вечерю.
Сам же стрічать Агамемнона вийшов, провідця народу,
Із колісницями й кіньми, ганебне замисливши діло.
Ввів він в оселю його, що не знав про той підступ, і раптом
535] Вбив за вечерею так, як бика біля ясел вбивають.
Не залишилось нікого в живих ні з супутців Атріда,
Ані з Егістових слуг, – усі в тім загинули домі».
Так говорив він, і любим тоді зажурився я серцем,
Сів на піску і заплакав, і серцю моєму у грудях
540] Жити не хтілося більше й на сонячне світло дивитись.
А як наплакався я досхочу і в піску навалявся,
Старець морський непомильний тоді лиш до мене промовив:
«Годі-бо, сину Атреїв, тобі стільки часу невтішно
Плакать, нічого ми цим не доб'ємось. А ти постарайся
545] Краще про те, як би швидше до рідного краю вернутись.
Може, Егіста живим ти застанеш, а може, й раніше
Вбитий Орестом він буде, й ти саме на похорон встигнеш».
Так він сказав, і серце у грудях і дух мій відважний
Радість умить обняла, хоч і як перед тим сумував я, –
550] Голосно мовив я, з словом до нього звернувшись крилатим:
«Отже, я знаю про них, назви ж мені й третього мужа,
Що десь живого широке ще й досі затримало море.
Чи не загинув і він? Як не гірко, я слухат