Одіссея, стр. 16

ПЕНЕЛОПА ВПІЗНАЄ ОДІССЕЯ

Вийшла, радіючи серцем, до верхніх покоїв старенька

Оповістить господині, що дома вже муж її любий.

Жваво коліна їй рухались, ноги її поспішали.

Стала вона в головах господині і так їй сказала:

5] «Встань, Пенелопо, дитя моє любе, – на власнії очі

Зараз побачиш того, за ким увесь час так тужила.

Вдома вже твій Одіссей, хоч і пізно, але повернувся,

Поубивав женихів він зухвалих, що дім руйнували,

Нищили наше надбання, над сином насильства чинили».

10] Мовить, озвавшись до неї, тоді Пенелопа розумна:

«Матінко люба, чи розум тобі не боги помутили!

Можуть безумних вони і з великорозумних зробити

І безрозсудну людину вчинити розважною можуть.

Розум ушкоджено твій, а був він у тебе здоровий.

15] Нащо глузуєш ти з мене, коли так болить мені серце.

Мову облудну ведеш і притьмом од солодкого будиш

Сну, що усю огорнув мене, любі склепивши повіки?

Я ще ніколи так міцно не спала від дня, коли раптом

В Злоіліон той, бодай би не згадувать, муж мій поїхав.

20] Отже, спускайся назад і до нижніх вертайся покоїв!

Хай би-но інша з жінок, із моїх челядинок, прибігла

З вістю такою до мене й отак би від сну розбудила,

Я б насварила її і зразу б тоді відіслала

Знов до кімнати. Тебе лише старість від цього боронить!»

25] В відповідь мовила їй тоді няня, стара Евріклея:

«Я не жартую, дитя моє любе, але ж бо насправді

Дома вже твій Одіссей, кажу тобі, він повернувся, –

Це той чужинець, якого у домі всі так зневажали.

Знав те давно Телемах, що він повернувся додому,

30] Тільки розважно дотримував батькових намірів тайну,

Щоб на зухвалих мужів він помститися міг за насильства».

Вчувши таке, Пенелопа зіскочила радісно з ліжка,

Няню стару обняла й, не ховаючи сліз на повіках

1 промовляючи, з словом до неї звернулась крилатим:

35] «Люба матусю! Як щиру ти правду мені розказала

Й справді додому, як мовила ти, чоловік мій вернувся, –

Як же тоді сам-один на стількох женихів безсоромних

Міг би він руку підняти? Тож завжди їх тут цілий натовп!»

В відповідь мовила їй тоді няня, стара Евріклея:

40] «Цього не знаю, не бачила, тільки убиваних стогін

Чула сама. У збудованих міцно покоях сиділи

Ми перелякані, двері на засуви щільно замкнувши,

Поки з моєї кімнати мене Телемах не покликав,

Син твій, послав його батько мене тою ж миттю покликать.

45] Я Одіссея в господі знайшла, – він стояв над тілами

Вбитих, круг нього вони на долівці, утоптаній твердо,

Всюди валялись. Ти, все це побачивши, серцем раділа б.

Кров'ю і брудом забризканий, був він на лева подібний.

Зараз всі разом лежать вони біля дверей на подвір'ї

50] Купою; тим-то великий вогонь розпалив – обкурити

Дім наш прегарний; мене ж до тебе послав він – покликать.

Швидше-бо йди, щоб до милого серця обом вам нарешті

Радість прийшла, бо надто багато ви горя зазнали.

Нині-бо справді збулись-таки давні твої сподівання:

55] Ось – і живий, і здоровий – до вогнища він повернувся

Й дома тебе і сина знайшов. Завдали йому лиха

Тут женихи, та помстився на них він у власній господі».

Мовить, озвавшись до неї, тоді Пенелопа розумна:

«Люба матусю! Не час іще надто радіти й хвалитись!

60] Знаєш сама ти, який він у домі цім був би жаданий

Всім, особливо ж мені і сину, що ми породили.

Тільки не дуже те все вірогідне, що ти розказала,

Мабуть, то хтось із богів повбивав женихів гордопишних

В гніві на злі їх учинки та їхню пиху нестерпиму.

65] Не шанували нікого вони із людей земнородних,

Хто б не зайшов до них – злидень який чи людина статечна.

От за зухвалість таку і прийшлося їм зле. Одіссей же

Шлях до Ахеї згубив поворотний і сам десь загинув».

В відповідь їй тоді мовила няня, стара Евріклея:

70] «Що за слова крізь зубів огорожу проскочили в тебе!

Тут чоловік твій; до вогнища він повернувсь, а ти й досі

Віри не ймеш! Яке недовірливе серце у тебе!

Отже, ознаку тобі я скажу, яку легко впізнати:

Шрам на нозі, де кабан колись іклами білими вдарив.

75] Мила я ноги йому і, побачивши шрам, тобі хтіла

Зразу ж сказать. Та рота рукою мені затулив він

І не дозволив сказати, – завбачливий був, обережний.

Швидше-бо йди, – готова я дати себе у заставу,

А як обманюю – хай жалюгідною смертю загину! »

80] В відповідь їй тоді мовила так Пенелопа розумна:

«Люба матусю! Хоча б і яка будь досвідчена, важко

Замисли вічноживущих богів наперед угадати.

Але ходімо, проте, до сина мого, щоб побачить

Вбитих мужів-женихів і глянуть на того, хто вбив їх».

85] Мовивши так, зійшла вона з верхніх покоїв. Та дуже

Серцем вагалась – здаля розмовляти з своїм чоловіком

Чи підійти і, взявши за руку, чоло цілувати.

Переступивши поріг кам'яний, увійшла до господи

Й сіла у світлі вогнистім вона супроти Одіссея,

90] Біля стіни. А він, на колону зіпершись високу

Й погляд свій опустивши, сидів і чекав, що дружина

Скаже поважна, його на власні побачивши очі.

Довго мовчки сиділа вона із сполоханим серцем –

То, йому дивлячись в очі, знайомі знаходила риси,

95] То у лахмітті брудному його не могла упізнати.

Врешті озвавсь Телемах, і так він до неї промовив:

«Матінко, горенько-мати! Яке в тебе серце не чуле!

Нащо мого ти сторонишся батька? Чому з ним не сядеш

Поруч, ні слова не скажеш йому, ні про що не спитаєш?

100] Жодна-бо інша дружина байдуже отак не стояла б

Одаль свого чоловіка, що, стільки зазнавши недолі,

Аж на двадцятому році до рідного краю вернувся!

Завжди у тебе було твердіше від каменю серце!»

Мовить, озвавшись до нього, тоді Пенелопа розумна:

105] «Любий синочку! Серце у грудях моїх мов отерпло,

Слова не можу промовити я, ні про що запитати,

Ані поглянути прямо в обличчя. Якщо ж таки справді

Це Одіссей і додому вернувсь він, то зможемо легко

Ми упізнати самі одне одного. Є в нас ознаки,

110] Нам лиш відомі обом, а від погляду інших укриті».

Тут усміхнувся незламний в біді Одіссей богосвітлий

І Телемахові зразу ж він слово промовив крилате:

«Що ж, Телемаху, облиш свою матір в світлиці, дозволь їй

Ще перевірить мене – хай упевниться краще небавом.

115] Поки брудний я увесь, у рванім лахмітті на тілі,

Мною гордує вона й не може мене упізнати.

Ми ж порадьмось тим часом, щоб вийшло усе в нас найкраще.

Навіть коли лиш одну хтось уб'є між народом людину

І небагато хто месником може постати за неї,

120] Все ж утікати він мусить, вітчизну покинувши й рідних.

Ми ж тут понищили всю країни опору, найкращу

Молодь Ітаки цілої. Над цим подумати треба».

Знову на це тоді мовив йому Телемах тямовитий:

«Сам те розваж, мій батечку любий, тож, кажуть, найкращий

125] Розумом ти між людей – щодо цього ніхто уже інший

З смертних людей змагатись, напевне, з тобою не зможе.

Ми ж тоді підем з тобою завзято, і нам, запевняю,

Все ж не забракне відваги, наскільки в нас вистачить сили».

Відповідаючи, мовив йому Одіссей велемудрий:

ізо

<(0Т що скаЖу я Тобі, й це, по-моєму, буде найкраще: Спершу помийтесь гарненько, в хітони тоді одягніться Й хатнім служницям скажіть у свої прибиратись одіння. Хай божественний співець, узявши формінгу дзвонисту, Всіх тоді нас поведе у танці, веселощів повні, 135] Так, щоб, почувши їх, кожен вважав – тут весілля справляють, Чи подорожній ішов би, чи хто б то не був із сусідів. Треба, щоб чутка про вбивство мужів-женихів не раніше Містом полинула нашим, аніж ми укритися встигнем У загородній наш сад багатодеревний. Отам-то 140] Ми поміркуєм, яку допомогу нам дасть Олімпієць». Так він сказав, і вони наказу послухали радо. Спершу помились гарненько й хітони тоді одягнули, Вбрались ошатно й жінки; узяв і співець божественний Дзвінкоголосу формінгу, й у всіх розбудив він бажання 145] Солодкомовного співу й веселого, жвавого танцю. Ходором дім весь великий ходив з тупотіння гучного Ніг чоловіків у танці й жінок, підперезаних пишно. Тож не один говорив, почувши, що діється в домі: «Заміж, мабуть, таки хтось довгосватну взяв володарку! 150] Ну ж і зухвала! Не вистачає у неї терпіння Дбать про великий цей дім, поки муж її вернеться шлюбний». Так не один говорив, не знаючи, що воно сталось. А Еврінома, ключниця, в домі тим часом помила Великосердного плоть Одіссея і маслом натерла, 155] Зверху чудовий накинула плащ і хітон надягнула, Вроди на голову вдосталь злила йому діва Афіна, Вищим зробила на зріст і повнішим і кучері пишні, Мовби вінок з гіацинтів, йому над чолом спорядила, Наче тямущий митець, що золотом срібло вкриває 160] Й, різних умінь від Гефеста й Паллади Афіни навчений, Радує око тонкими утворами свого мистецтва, – Так вона вродою плечі окрила й чоло йому гоже. Вийшовши з купелі, був на безсмертних він виглядом схожий. Знов після того у крісло, з якого встав нещодавно, 165] Сів навпроти дружини і так він до неї промовив: «Дивна ти жінка! Між кволих жінок – тобі найтвердіше Серце дали божественні висот олімпійських осельці. Жодна-бо інша дружина байдуже отак не стояла б Одаль свого чоловіка, що, стільки зазнавши недолі, 170] Аж на двадцятому році до рідного краю вернувся! Що ж, постели мені ложе, матусю, нехай вже окремо Ляжу собі, – адже серце у жінки цієї залізне!» Мовить, озвавшись до нього, тоді Пенелопа розумна: «Дивний же й ти! Не заношусь нітрішечки я, не гордую, 175] Ані занадто гнівлюсь. Пам'ятаю я добре, яким ти На кораблі довговеслім відплив од своєї Ітаки. Так, Евріклеє, вигідне сама постели йому ложе В спальні, впорядженій добре, що сам же її будував він. Ліжко внеси йому та приготуй на нім постіль вигідну – 180] Ложе м'яке, й покривала, й світлисте до них узголів'я». Мовила так, щоб випробу мужу вчинити. Та гнівно Відповідав Одіссей занадто розумній дружині: «Жінко, яке ти колюче для серця промовила слово! Хто ж бо то ліжко моє переставив? Та це було б важко 185] Й дуже умілій людині. Хіба що з богів хто, прийшовши, Легко його при бажанні на інше посунув би місце. А з-поміж смертних нікому, хоча б він і в розквіті сил був, Не пересунуть його, є-бо певні ознаки в тім ліжку, Вміло змайстрованім, – сам я, не інший хто, все спорядив це. 190] Кущ густолистий маслини у мене стояв на подвір'ї, Пишний, квітучий, із стовбуром грубим, немовби колона. Спальню круг нього я став будувати, аж поки й докінчив, Щільно клав мур з камінців та й покрівлю ізверху поставив, Двері міцні приладнав, до одвірків їх щільно пригнавши. 195] Потім з маслини тієї верхівку відтяв густолисту. Пень обрубав, обтесавши до кореня мідяним стругом, Якнайстаранніше брусся я вирівняв пильно по шнуру, Злагодив ліжку підпору і свердлом усе просвердлив я. З цього почавши, став ліжко робити, аж поки й докінчив, 200] Золотом, сріблом оздобив його і слоновою кістю, Ремінь воловий, у пурпур забарвлений, вздовж натягнувши. Ось я відкрив тобі ліжка ознаки. Проте ж бо не знаю, Жінко, чи й досі там само воно, чи хто вже на інше Місце його переніс, від оливного пня відділивши». 205] Так він сказав, а у неї і серце, й коліна зомліли, Як пригадала ознаки, що так розповів він докладно. Сліз не ховаючи, швидко підбігла до нього й, за шию Міцно обнявши й цілуючи голову, так промовляла: «О Одіссею, не гнівайсь на мене! У всьому ти завжди 210] Був розумніший за всіх. Уділили скорбот нам богове, – Заздро було їм, щоб разом зазнали ми в юності втіхи І на поріг би щасливої старості разом ступили. Отже, не сердься тепер і не ремствуй на мене занадто, Що не відразу, як глянула, щиро тебе я вітала. 215] Завжди-бо серце у мене холонуло в грудях на думку, Щоб не прийшов і не звів який-небудь мене ошуканець Словом лукавим, – багато ж людей є, лихих на пораду. Тож і народжена Зевсом Єлена аргейська, напевне, Не поділила б кохання і ложа з чужинцем, якби лиш 220] Знала вона наперед, що ахеїв сини войовничі Мають додому, на землю вітчизни, її повернути. Хтось із богів на учинок її наштовхнув непристойний; Не допускала раніш вона в серце засліплення й вади Злої, що й наші від неї усі почалися нещастя. 225] Перелічив ти мені усі безперечні ознаки Нашого ліжка, що інший ніхто його з смертних не бачив, Ти лиш, та я, та одна лиш служниця моя Акторіда, Та, що віддав мені батько, коли я сюди від'їжджала, – Двері вона стерегла до затишної нашої спальні. 230] Переконав ти мене, хоч серце у мене й не чуле!» Так вона мовила, він же не міг уже стримать ридання, – Сльози ллючи, обнімав свою вірну й розумну дружину. Як мореплавцям жадана земля, що з'явиться врешті В час, коли добре збудовані сам Посейдон серед моря 235] Вщент розіб'є кораблі, злим вітром і хвилею гнані, Й мало хто з тих мореплавців на берег із сивої піни Випливе з тілом, яке солоний намул роз'їдає, Й вийде на землю жадану він, радий, що лиха уникнув, – Радісно так їй було на свого чоловіка дивитись, 240] Рук вона білих від шиї його не могла відірвати. Так у сльозах і застала б їх, певно, Еос розоперста, Та ясноока замислила інше богиня Афіна: Довго край світу затримала ніч, а Еос злотошатну – В хвилях ріки Океану та їй не дала запрягати 245] Коней, що людові світло несуть, Фаетона і Лампа – Пару швидких жеребців, що Еос понад всесвітом возять. Так до дружини промовив тоді Одіссей велемудрий: «Ще не дійшли ми з тобою, дружино кохана, до краю Наших випробувань, труднощі будуть іще невимірні, 250] Дуже великі й важкі, що їх треба мені подолати. Так мені віща Тіресія-старця душа провістила В день той, коли я у темну оселю Аїда спускався Товаришам і собі напитати шляхів поворотних. Та чи не час нам, дружино, до ложа іти, щоб солодким 255] Втішитись сном, одне біля одного зрештою лігши». Мовить, озвавшись до нього, тоді Пенелопа розумна: «Буде м'яка тобі постіль, як тільки її ти захочеш Серцем своїм, як тобі вже дозволили вічні богове В високоверхий свій дім і до рідного краю вернутись. 260] А як усе ти збагнув, що бог тобі вклав у глиб серця, То розкажи-бо й мені про ту випробу, – згодом, гадаю, Знатиму все я, але чи не краще раніше дізнатись?» Відповідаючи, мовив тоді Одіссей велемудрий: «Дивна ти жінка! Чому наполегливо так вимагаєш 265] Все говорити? Ну що ж, розкажу, не ховавши нічого. Серце твоє не зрадіє, немає-бо тут і для мене Радості. По багатьох ще містах, він сказав, доведеться Знову блукати мені, весло своє взявши доладне, Поки людей не зустріну таких, що ні моря не знають, 270] Ні, споживаючи їжу, приправити й сіллю не вміють, Ні кораблів ще ніколи не бачили пурпурощоких, Ані тих весел доладних, що крила судну заміняють. Певну ознаку він дав, не ховавши від мене нічого: Як подорожній, мене на путі перестрінувши, скаже, 275] Що на ясному рамені я віяльну маю лопату, Можу я в землю тоді весло устромити доладне Й жертви священної дар принести Посейдону-владиці – Вепра, що свині пліднить, барана, а до того й бика ще – Та повернутись додому й священні складать гекатомби 280] В жертву безсмертним богам, що простором небес володіють, Всім їм по черзі. Й не в хвилі морській мене смерть після того Легка спіткає, – спокійно її я зустріну появу В старості світлій моїй, навколо оточений мирним Щастям народу свого. Все й збудеться так, говорив він». 285] Мовить, озвавшись до нього, тоді Пенелопа розумна: «Як визначають хоч старість нам кращу богове безсмертні, То сподіватися слід, що й нещасть ми позбудемось наших». Так між собою вони розмову провадили щиру. А Еврінома і няня у спальні тим часом постелю 290] Пишну уже їм стелили при світлі хиткім смолоскипів. А як м'яке вони ложе старанно для них постелили, Няня старенька пішла спочивать до своєї кімнати, А Еврінома, їх покоївка, пішла перед ними Із смолоскипом в руках, ведучи їх на ложе подружнє. 295] Як провела, повернулась назад. І з радісним серцем В спальню вони увійшли, де їх давня стояла постеля. А Телемах, свинопас і пастух, що корів випасає, Ноги спинили свої і, танці спинивши жіночі, Спати усі полягали у тінями вкритих покоях. зоо От Одіссей із жоною, жаданої втіхи зазнавши, Стали потому втішатись розмовою поміж собою. Розповіла вона, скільки прийшлось їй, в жінках богосвітлій, Витерпіть, бачачи в домі юрбу женихів знахабнілих, ПІ о задля неї стількох баранів і биків убивали 305] Найдорідніших і стільки у дзбанах вина осушили. А Одіссей, той паросток Зевсів, розказував, скільки Горя він людям приніс і скільки нещасть перетерпів, – Все розповів їй. Вона ж захоплено слухала, й сон їй Не опадав на повіки, аж поки про все розказав він. 310] З того почав, як спершу здолав він кіконів, а потім Як до родючого краю мужів-лотофагів приїхав, Що їм накоїв кіклоп і як він помстивсь за погибель Доблесних товаришів, що той їх пожер так нещадно, Як до Еола прибув і його привітав він гостинно 315] Й вирядив, та не дала йому доля дістатись до краю Рідного, – бурею знову підхоплений, стогнучи тяжко, Довго носивсь він по хвилях багатого рибою моря; Як після того вони в Телепіл прибули лестригонський, Де й кораблі їх загинули, й всі в наголінниках мідних 320] Товариші, Одіссей лише втік з кораблем чорнобоким; Ще про Кіркеїні підступи й спритність її розповів він; Далі про те, як в задушну Аща оселю дістався На кораблі многовеслім фіванця Тіресія душу Там розпитати й як всіх там супутників бачив і рідну 325] Матір свою, що його породила й дитям годувала; Як серед моря почув він сирен голоси милозвучні; Як між блукаючих скель він проплив, між Харібди страшної Й Скілли, що їх ніхто із людей не минає щасливо; Як корів Геліосових товариші його вбили, 330] Як на швидкий корабель їх сірчану метнув блискавицю Зевс громовладний і всі тоді разом загинули славні Товариші, він один лише смерті лихої уникнув; Як на Огігію-острів потрапив до німфи Каліпсо, Як вона, прагнучи мати його чоловіком, тримала 335] В гроті глибокому, як годувала й зробити безсмертним Пообіцяла йому і навік нестаріючим мужем, Серця ж у грудях його, проте, вона цим не схилила; Як, перетерпівши дуже, в країну феаків прибув він, Як від всієї душі, наче бога, його вшанували 340] Із кораблем до рідного краю його відрядили, Міді, і золота, й одягу вдосталь йому надававши. Мовлячи це наостанку, у сон він солодкий поринув, Що розслабляє нам тіло й турботи сердечні відгонить. Інше замислила тут ясноока богиня Афіна. 345] В тій годині, коли, сподівалась вона, уже досить Втіхи зазнав Одіссей і від сну, і від ложа дружини, Золотошатну зорю вона ранню із хвиль Океану Вивела – світло нести для людей. Із ложа м'якого Встав Одіссей і так до своєї промовив дружини: 350] «Досить, дружино, обоє натерпілись ми вже тяжкого Лиха, ти – тут, про мій поворот многотрудний додому Плачучи гірко, мене ж, хоч і як я крізь злигодні рвався, Зевс і всі інші богове оподаль вітчизни держали. Нині ж, коли ми обоє жаданого ложа діждались, 355] Ти попіклуйся майном, що в домі лишилось у мене, Я ж – худобою, що женихи змарнували зухвалі. Сам відберу я багато, й ахеї повинні вернути Решту, аж поки усі я обори свої не заповню. Спершу за місто піду в наш сад я багатодеревний 360] Батька провідать шановного, – тяжко він журиться мною. Знаю, дружино, розсудлива ти, тож тобі накажу я: Тільки-но сонечко зійде, то й чутка по місту полине Про женихів, що їх повбивав я у нашому домі; Ти ж до верхніх покоїв іди і з служницями разом 365] Тихо посидь, не цікався нічим, ні про що не розпитуй». Мовивши це, надягнув на рамена він зброю чудову І розбудив Телемаха, і чередника, й свинопаса Та бойове наказав їм озброєння в руки узяти. Без сперечання мідні вони одягли обладунки, 370] Двері тоді відчинили і вслід Одіссеєві вийшли. Вже розвиднялося всюди навколо, та млою Афіна Оповила їх нічною і швидко їх вивела з міста. ПІСНЯ ДВАДЦЯТЬ ЧЕТВЕРТА ЗМІСТ ДВАДЦЯТЬ ЧЕТВЕРТОЇ ПІСНІ СОРОКОВИЙ ДЕНЬ Душі женихів, приведені Гермесом до Аїда, зустрічають там Ахілла і Агамемнона. Амфімедонт розповідає про загибель женихів Агамемнонові, який вихваляє мужнього Одіссея і доброчесну Пенелопу. Тим часом Одіссей відкривається батькові; під час обіду його впізнає Доліон та його сини. Чутка про загибель женихів викликає в місті заколот. Евпейт веде своїх спільників проти Одіссея. Одіссей залишається переможцем. Між ворогуючими за допомогою Афіни укладається мир. ЗАМИРЕННЯ Душі убитих мужів-женихів Гермес кілленійський Повикликав тим часом до себе. В руках він чудовий Жезл тримав золотий, що ним, коли хоче, то людям Склеплює втомлені очі, а інколи будить поснулих. 5] Ним він махнув, і, скиглячи, душі за ним полетіли. Як кажани, що зграями в темних печери глибинах, Скиглячи, носяться, щойно котрий під склепінням скелястим Раптом з їх ряду зірветься додолу, й один до одного Туляться, скиглячи, тиснулись так і вони. За собою 10] Вогкими вів їх шляхами ласкавий Гермес рятівничий. Так течію Океану вони, і скелю левкадську, І Геліосову браму світлисту минали, й країну Снів. До лук асфодельних дістались тоді незабаром, Де примари домують, знеможені душі померлих. 15] Душу Ахілла, сина Пелея, вони там зустріли, І Антілоха знайшли там безстрашного, стріли й Патрокла, Й душу Еанта, що після безстрашного сина Пелея Постаттю й виглядом був між інших данаїв найкращий. Купчились круг Ахілла вони. Незабаром підходить 20] Близько до них душа Агамемнона, сина Атрея, В смутку скорботнім навкруг його тіні усі позбирались Тих, що в Егістовім домі з ним смертну спіткали недолю. Перша до нього тоді душа Пелеїда звернулась: «Сину Атреїв, гадали ми, Зевсові ти, громовладцю, 25] Був повсякчасно з усіх героїв-мужів найлюбіший, Ти-бо мужами могутніми сам багатьма володарив В краї троянськім, де стільки ахеї нещастя зазнали. Та довелося, проте, й тобі передчасно зустріти Пагубну долю, якої ніхто на землі не уникне. 30] Краще б тобі, що мав шану таку й багатьма володарив, В краї троянському з іншими смертну спіткати недолю. Пагорб могильний тобі насипали б там всеахеї, Синові славу велику тоді ти лишив би навіки. Але ж печальною смертю загинуть тобі довелося!» 35] В відповідь мовила так до нього душа Атреїда: «Сину Пелея щасливий, на бога подібний Ахілле! В Трої убитий далеко від Аргоса ти, а навколо Сила троян полягло і ахейських синів щонайкращих В битві за труп твій. А ти – на всю велич свою, величезний – 40] В вихорі пилу лежав, про битви комонні забувши. Цілий ще день тоді билися ми і в запалі бою Не угавали, аж поки сам Зевс не спинив ураганом. До кораблів ми тоді перенесли тебе з бойовища Й там на ложі поклали, водицею теплою й маслом 45] Тіло обмивши прекрасне. Круг нього данаї юрбою Сльози гарячі лили й волосся собі обстригали. Вчувши цю звістку, з моря з безсмертними німфами вийшла Мати твоя. І такий розлігся над морем жахливий Зойк, що трепет і дрож огорнув мимоволі ахеїв. 50] Швидко б схопились вони й до міських кораблів уже бігли б, Тільки затримав їх муж, на досвід іздавна багатий, Нестор, – поради його і раніше бували найкращі. Отже, озвавсь він, добра їм бажаючи, й так до них мовив: «Стійте, аргеї, заждіть! Не тікайте, синове ахеїв! 55] То його мати в гурті нереїд безсмертних із моря Вийшла сюди – на свого поглянути вмерлого сина». Так він сказав, і стримали страх свій одважні ахеї. Доньки старця морського тебе обступили навколо З лементом тужним і в одіж нетлінну тебе одягнули. 60] Музи, всі дев'ять, навкруг голосами чудовими в чергу Скорбно співали. Нікого з ахеїв без сліз мимовільних Ти б не побачив там, – так зворушило їх муз голосіння. Цілих сімнадцять днів і ночей ми отак над тобою Плакали, смертнії люди з богами безсмертними разом. 65] На вісімнадцятий – труп твій вогню віддали і навколо Різали жирних багато овець і волів круторогих. Спалений був ти в одінні богів із щедрим запасом Масла й солодкого меду. Героїв ахейських багато В зброї ясній, круг вогню, що яскраво палав, походжали, 70] Піші й комонні, і гомін страшний від того здіймався. Потім, коли уже знищив цілком тебе пломінь Гефестів, Вранці твої зібрали ми білії кості, Ахілле, В посуд з маслом і цільним вином. Нам дала його мати, Глечик отой золотий. Дарунок це був Діоніса, – 75] Нам пояснила, – й робота Гефеста, славетного бога. Так твої білії кості лежать там, пресвітлий Ахілле, Разом з костями Патрокла, померлого сина Менойта; Поруч лежать і кістки Антілоха, якого найбільше Ти поміж друзів своїх шанував після смерті Патрокла. 80] Потім над ними високий і гарний насипали пагорб Ми цілим військом могутніх аргеїв, списами славетних, Над Геллеспонтом широким, на мисі, що в море вдається Так, щоб із моря було його здалеку видно всім людям – Тим, які нині живуть і які народитися мають. 85] Мати, в богів попросивши знадних нагород за змагання, їх серед поля змагань поклала найкращим ахеям. Бачив не раз ти, в іграх під час похорону героїв Участь беручи, як над померлим володаря тілом Ремені молодь підтягує, маючи йти на змагання. 90] Дуже, проте, здивувавсь би душею, якби лиш побачив, Що в нагороду поклала богиня тобі за змагання, Сріблянонога Фетіда! Бо надто богам ти був любий! Навіть по смерті імення твоє не загинуло, й завжди Світлою слава твоя між смертними буде, Ахілле! 95] Ну, а мені ж то радість яка із війни, що зазнав я? Визначив Зевс мені в день повороту загибель печальну З рук Егіста й моєї підступної, злої дружини». Так між собою вони розмову провадили щиру. Саме в тій хвилі гонець наблизивсь до них світлосяйний, 100] Душі усіх ведучи женихів, Одіссеєм убитих. Вдвох підійшли вони ближче, дивуючись з того, що бачать. Зразу ж душа Агамемнона, сина Атрея, впізнала Любе дитя Меланея, славетного Амфімедонта, Бо гостював він колись у домі його на Ітаці. 105] Сина Атрея душа тоді перша до нього озвалась: «Амфімедонте, як сталось, що в землю похмуру зійшли ви, Всі однолітки добірні? Ніхто, добиравши ретельно, Кращих мужів не знайшов би, напевно, у цілому місті. Чи Посейдон розтрощив вас усіх в кораблях ваших бистрих, 110] Буйні наславши вітри і хвилю здійнявши високу? Чи вас на суші де-небудь мужі повбивали ворожі В час, як корів їх ви гнали й овечі отари чудові, Чи на міста нападали, щоб їхніх жінок захопити? Дай мені відповідь, я ж бо тобі доводжуся гостем. 115] Не пам'ятаєш хіба, як прийшов я до вашого дому Із Менелаєм божистим удвох намовлять Одіссея На кораблях добропалубних під Іліон вирушати? Місяць ми цілий пливли по широкому морю, аж поки Городоборця заледве умовили ми, Одіссея». 120] Амфімедонта душа тоді знову озвалась до нього: «Сину Атрея славетний, владарю мужів Агамемнон! Те, що ти, паростку Зевсів, говориш, я все пам'ятаю І розповім про все оте щиро тобі і докладно, Як нам лихої загибелі смертне довершення сталось. 125] Сватали ми жону Одіссея, відсутнього довго. Ані відмови на шлюб ненависний вона, ані згоди Нам не давала, лиш чорну нам Керу і смерть готувала. Підступ ще й інший, проте, в лукавих задумала мислях: Кросна великі в покоях поставивши, вмить заходилась 130] Ткати тонку величезну тканину і так нам сказала: «Юні мої женихи, хоч і вмер Одіссей богосвітлий, Не спонукайте до шлюбу мене, аж поки скінчу я Покрив погребний, – щоб марно прядіння моє не пропало, – Славному старцю Лаерту на час, коли доля нещадно 135] В повен зріст покладе його смерті в обійми скорботні, Щоб не корили мене ахеянки в цілій окрузі, Що залишився без савану той, хто надбав так багато». Мовила це, і дух наш відважний у грудях скорила. З того часу вона ткала удень полотнину велику 140] Й потім при факельнім світлі її уночі розпускала. Цілих три роки ахеїв лукавством морочила жінка. Аж на четвертому році, як знову весна вже настала, Вряд перейшли місяці і сповнили дні своє коло, Нам розказала одна із жінок, що все оце знала, 145] Й вгледіли ми, як чудову вона розпускала тканину. І довелося вже їй хоч-не-хоч, а ткання докінчити. Врешті тканину велику зіткавши, вона показала Випраний чисто покров, що сяяв, як сонце чи місяць. Саме тоді якийсь бог зловорожий привів Одіссея 150] В дім свинопаса, що жив у полях на околиці дальній. Разом і милий прибув богорівного син Одіссея, – Він із піщаного Пілоса в чорнім судні повернувся. Смерть лиху женихам замишляючи, вдвох подалися В місто преславне вони. Одіссей помаленьку іззаду 155] Йшов. Телемах же далеко від нього ступав попереду. Вів свинопас Одіссея, убраного в бідне лахміття, – В вигляді старця з торбами, жебрущого вбогого діда, Що на ціпок опиравсь, а на тілі мав дране лахміття. Тим-то нікому з нас, навіть найстаршим, на мисль не спадало, 160] Щоб несподівано так Одіссей повернувся додому. Отже, і лайкою ми й чим попало у нього жбурляли. Та до часу він наші лайливі слова і побої В домі власному зносив, стійким усе терплячи духом. Та, послухаючи волі егідодержавного Зевса, 165] Із Телемахом усю він зброю зібрав пречудову, Склав у коморі її і на засув міцний зачинив там. Задум намисливши хитрий, дружині своїй наказав він Винести лук женихам, а до нього ще й сиве залізо – Нам, бідолашним, знак до змагання й початку убивства. 170] Тільки ніхто з-поміж нас не зміг тятиву на могутній Лук натягнути, – для того ми надто були недолугі. Та як великий цей лук опинився в руках Одіссея, Всякими голосно всі почали ми кричати словами, Щоб не давали лука йому, хоч і як би просив він. 175] Лиш Телемах підбадьорив і через Евмея дозволив. Лука незламний в нещастях узяв Одіссей богосвітлий, Легко його натягнув і стрілу пропустив крізь залізо. Вийшовши, став на порозі він, бистрії висипав стріли; Глянувши грізно навкруг, владаря Антіноя устрелив. «о Стогнучі стріли і в інших він став женихів посилати, Цілячись прямо, й один за одним вони падали густо. Знати було, що когось із богів своїм спільником має. В гніві шаленім по дому гасаючи всюди, обидва Били круг себе нещадно і голови їм розбивали, 185] й стогін безславний лунав, і кров заливала долівку. Так, Агамемноне, всі ми загинули. Наші там трупи, Ще не поховані, й досі лежать в Одіссеєвім домі. Рідні по наших домівках і досі про це ще не знають, – Чорну-бо пасоку з ран прийшли б вони наших обмити 190] І поховали б, оплакавши, як і годиться для вмерлих». Сина Атрея душа тоді знову озвалась до нього: «Щастен ти, сину Лаертів, умілий на все Одіссею! Жінку великих чеснот узяв ти собі за дружину. Серцем-бо чиста й умом бездоганна твоя Пенелопа, 195] Донька Ікарія. Вірна лишилась вона Одіссею З юності, мужеві свому. Отож не загине ніколи Слава чеснот її між земнородних, – дадуть їм безсмертні Співів чудесних на честь розважній жоні Пенелопі. Та не така Тіндареєва донька, що зле учинила, 200] Юних днів мужа убивши. Жахливі лунатимуть в людях Співи про неї. Лихою вона неславою вкрила Вдачею кволих жінок, хоч будуть вони й доброчесні». Так між собою вони розмову провадили щиру, Стоячи в темній оселі Аща, в глибинах підземних. 205] Ті ж з Одіссеєм, вийшовши з міста, прийшли незабаром В сад до Лаерта, оброблений гарно. Колись-то придбавши, Сам Лаерт пильнував його, трудячись в ньому старанно. Дім там стояв, а навкруг оббігала його прибудова, Де спочивають челядники, їжу їдять і ночують 210] Слуги, що всяку виконувать мусять хазяйську роботу, Там же й стара сікелійка жила, що дбайливо стареньким Опікувалась Лаертом в полях цих, далеко від міста. З словом таким Одіссей до слуг і до сина звернувся: «Разом заходьте тепер у добре збудований дім цей 215] І на обід заколіть швиденько свиню щонайкращу. Випробу я учиню у нашого батька тим часом – Чи упізнає мене він, на власні побачивши очі, Чи не впізнати йому по такій мене довгій розлуці?» Так говорив він і дав бойову служникам своїм зброю. 220] Бистро у дім вони після того ввійшли, Одіссей же Вийшов у сад многоплідний, щоб батька на випробу взяти. Та не знайшов він ні Долія, сад обійшовши просторий, Ні служників, ні синів його, – всі повиходили з саду Віття тернове збирати, щоб плотом увесь виноградник 225] Обгородить, – де шукать, їм показував Долій старенький. Лиш свого батька знайшов у саду, доглянутім добре, Кущ обгортав він. Латаний весь і брудний був на ньому, Драний, нужденний хітон, на голінках із бичої шкури Латані мав наголінники, щоб від дряпин захищатись, 230] Мав на руках рукавиці від тернів, а зверху козиний На голові мав каптурок, що збільшував вигляд злиденний. Глянув на батька незламний в біді Одіссей богосвітлий, Як його старість зігнула, як гриз його смуток сердечний, Став під високою грушею й слізьми гіркими умився. 235] Потім у серці своєму і в мислях почав розважати – Кинутись прямо до батька, обнять, цілувати й відразу Все розказать, як прийшов він, як в рідну вернувся вітчизну, Чи розпитати самому і випробу спершу вчинити. Поміркував, і ось що він визнав тоді за найкраще: 240] Випробу спершу вчинить у жартливо-колючій розмові. З наміром цим до батька пішов Одіссей богосвітлий, Той же окопував кущ тоді, голову низько схиливши. Отже, до нього наблизившись, син ясночолий промовив: «Саду свого доглядати, мій старче, тобі не бракує 245] Вміння! Великих старань ти доклав тут, і жодна рослина – Ні виноград, ні оливка, ні груша, ні грядки городні, Ані смоковниця – тут без твого не росте піклування. Все ж тобі й інше скажу я, лиш серцем своїм не гнівися: Доброго догляду сам ти не маєш, сумна тобі старість 250] Випала тут, – увесь ти в бруді, у жалюгіднім лахмітті. Не за неробство-бо твій господар про тебе не дбає, Й рабського в тебе нічого нема, – лиш побачити варто Вигляд і постать твою, – скоріш на державця ти схожий. Схожий ти справді на нього, якби лиш помився, наївся 255] Й ліг у постелю м'яку, як людині старій подобає. Отже, всю правду мені розкажи і повідай одверто: Чий ти слуга? Чийого ти саду отут доглядаєш? Щиро, не криючись, все розкажи, щоб знав я напевно: Справді в Ітаку оце прибули ми, як мовив сьогодні 2бо Хтось із тутешніх людей, що стрівся мені на дорозі? Був він не дуже привітний, не мав ні терпіння докладно Відповідать, ні слів моїх слухать, коли розпитати Хтів я про друга свого, чи існує він десь, чи живий ще, Чи уже досі помер і домує в оселі Аїда? 265] Отже, скажу тобі дещо, а ти вважай і послухай. Мужа колись я гостинно приймав, що в нашу країну Милу прибув, – із людей, з далекого краю захожих, Гість миліший ніколи до дому мого не приходив. Родом, хваливсь мені, був він з Ітаки. Та говорив ще, 270] Ніби Лаерт, син Аркесія, то його батько родимий. Я Одіссея у дім свій привів і, прийнявши гостинно, Став від душі частувати, було-бо всього в нас доволі, Ще й подарунків, як гостеві личить, йому надавав я – Золота гарного виробу сім йому дав я талантів, 275] Дав срібляну йому чашу, в різьблених оздобах квітчастих, Дав аж дванадцять плащів поєдинчих і стільки ж накидок, Стільки ж красивих одінь полотняних і стільки ж хітонів; Женщин, крім того, чотири, тямущих в усякій роботі Й гарних на вроду, узяв він тоді, яких сам собі вибрав». 280] Сльози з очей проливаючи, так відповів йому батько: «Саме в той край ти, чужинче, й приїхав, якого питаєш, Тільки зухвалі мужі й нечестиві у ньому панують. Марно утратився ти на дарунки, їх стільки віддавши. От якби дома застав живим ти його на Ітаці, 285] То відрядив би з дарами тебе він, гостинно прийнявши, Як і належить віддячить тому, хто перший почав це. Ти ж мені от що тепер розкажи і повідай одверто: Скільки ж то років від того пройшло, як гостинно приймав ти Гостя бездольного, сина мо