Одіссея, стр. 11
ПІСНЯ ВІСІМНАДЦЯТА
ЗМІСТ ВІСІМНАДЦЯТОЇ ПІСНІ
ДЕНЬ ТРИДЦЯТЬ ВОСЬМИЙ
Бій Одіссея з Іром. Він безуспішно радить Амфіномові рохтучитися з женихами. Пенелопа подає їм надію на шлюб у найближчому майбутньому; вони приносять їй подарунки. Меланта ображає Одіссея. Еврімах кидає в нього ослоном. Женихи розходяться по домівках.
БІЙ ОДІССЕЯ З ІРОМ НАВКУЛАЧКИ
В двері ввійшов жебрак всім відомий. Ітакою-містом
Скрізь він по жебрах блукав, а черево мав ненаситне,
їсти і пити був завжди готовий. Сили і моці
В ньому, проте, не було, хоч на вигляд він був величезний»
5] Звався Арнеєм. Його від народження мати поважна
Так називала. Та молодь уся його кликала Іром,
Кожному вісті розносив-бо він, що йому доручали.
Він Одіссея почав виганяти із власного дому,
Лаяти став його й слово до нього промовив крилате:
10] «Геть від порога, старий, бо викину звідси за ноги!
Може, не бачиш, до мене підморгують всі, щоб тебе я
Викинув звідси? А я ще соромлюся так учинити.
Ну-бо, вставай! Щоб рук не прийшлось нам до сварки докласти».
Глянув на нього спідлоба й сказав Одіссей велемудрий:
15] «Дивний ти! Злого тобі не вчинив я й не мовив нічого,
Навіть не заздрю, коли подають і збираєш багато.
Досить обом нам порога цього. І чого б то ми мали
Заздрити іншому? Ти ж, видається мені, такий самий
Бідний жебрак, як і я. Багатство боги лиш дають нам.
20] Ти ж не занадто вимахуй руками, щоб я не розсердивсь.
Хоч і старий, а кров'ю тобі розмалюю я груди
Й губи. Тоді набагато було б спокійніше й для мене
Завтра. Бо певен того я, тепер уже ти не захочеш
Вдруге заходити в дім Одіссея, сина Лаерта».
25] В відповідь мовив йому цим розлючений Ір-волоцюга:
«Лишенько! Як цокотить задрипаний цей ненажера,
Наче та баба стара біля печі. Ну й дам йому чосу,
Як у обидва візьму кулаки, – полетять усі зуби
З щелеп на землю, немов кабанові, що засіви риє.
Підпережись, як належить, хай всі тут навколо побачать
Бій наш, як із молодшим од себе ти битися будеш».
Так на порозі, обтесанім з каменю, в дверях високих
Сварку вони одчайдушну нараз завели між собою.
Та зауважила це Антіноєва сила священна,
Весело той засміявся і так женихам він промовив:
«Друзі мої! Такого ніколи ще тут не траплялось, –
Нам несподівану бог у цей дім посилає розвагу!
В сварці страшній завелись між собою наш Ір і чужинець!
Ще й навкулачки поб'ються, – нацькуймо одне їх на одне»
40] Так він сказав. І з реготом всі з своїх крісел схопились
І обступили юрбою обох прошаків-голодранців.
Саме тоді Антіной, син Евпейта, до них обізвався:
«Слухайте, що я скажу, женихи невгамовні й відважні!
Козячі кендюхи там он шкварчать на вогні, на вечерю
45] Приготували ми їх, начинивши і жиром, і кров'ю.
Хто з них здолає в борні і покажеться дужчим на силі,
Хай підійде і, який до вподоби, собі вибирає.
В учтах із нами й надалі він братиме участь, а інших
Ми жебраків із торбами сюди не допустимо більше».
50] Так говорив Антіной, і подобалась їм його мова.
Та, замишляючи хитрість, сказав Одіссей велемудрий:
«Друзі, ніяк неможливо із мужем молодшим боротись
Літній людині, нуждою знесиленій, та спонукає
Шлунок злощасний мене на побої себе наражати.
55] Тож покляніться усі і велику складіть мені клятву,
Що, догоджаючи Ірові, жоден на мене зрадливо
Рук не підніме важких і не дасть мене цим подолати».
Так говорив Одіссей, і всі клятву дали, як просив він.
А як вони поклялись і скінчили велику ту клятву,
60] Мовила знову тоді Телемахова сила священна:
«Гостю, якщо тебе серце і дух спонукає відважний
Сили поміряти з ним, то із інших ахеїв нікого
Ти вже не бійся, – хто вдарить тебе, з багатьма буде битись!
Я тут господар, зі мною ж напевно погодяться легко
65] І Антіной з Еврімахом – розумні-бо й знатні обоє».
Так говорив він, і всі це схвалили. Свій сором лахміттям
Підперезав Одіссей і чудові, міцні та великі
Стегна відкрив, і плечі свої оголив він кремезні,
Груди могутні й рамена. Наблизившись тихо, Афіна
70] Сил вожаєві людей додала у суглоби і м'язи.
А женихи всі були здивовані цим надзвичайно,
І, на сусіда свого поглядаючи, мовив з них кожен:
«Ір вже Не-Ір, біда йому буде, що сам напитав він!
Гляньте, які з-під лахміття старий цей показує стегна!»
75] Так говорили вони, а в Іра душа трепетала.
Та силоміць привели його слуги, проте, і насильно
Підперезали, а він усім тілом тремтів з переляку.
Лаючи Іра, гукнув на ім'я Антіной і промовив:
«Краще б не жить, не родитись тобі, хвастовитий бугаю,
80] Надто тремтиш-бо й старого боїшся цього чоловіка,
Що облягли його злидні й недоля тяжка пригнітила.
От що скажу я тобі, і так воно статися має:
Як подолає старий і покажеться дужчим на силі,
Вкину я в чорний тебе корабель і в ньому спроваджу
85] На суходіл, до Ехета-державця, губителя смертних.
Вуха і ніс він тобі відітне безпощадною міддю,
Сором твій вирве й живцем віддасть його псам на поживу».
Так він сказав, і той тілом усім затремтів іще більше.
Пхнули його на середину й руки обидві піднесли.
Тут міркувати незламний почав Одіссей богосвітлий –
Вдарити так, щоб на місці той впав і душа б відлетіла,
Чи тільки злегка ударить, щоб він по землі простягнувся?
Поміркувавши про себе, він визнав усе ж за найкраще
Вдарити злегка, щоб часом ахеї його не впізнали.
95] От замахнулись обидва. Ударив Ір Одіссея
В праве плече, а той його вдарив під вухо, аж кістка
Хруснула й пасока з рота кривавим струмком заюшила.
З стогоном впавши у пил і скрегочучи дико зубами,
Землю він п'ятами бив. Женихи ж благородні, здійнявши
100] Руки угору, зо сміху аж умирали. За ноги
З передпокою потяг Одіссей його через подвір'я
Аж до сіней під ворітьми, й, до муру, що коло подвір'я,
Щільно його притуливши, дав костур, як берло, у руки,
Й став говорити до нього, із словом звернувшись крилатим:
105] «От і сиди тут, свиней і собак відганяй, боягузе!
Більше уже верховодом не бути тобі над старцями
І жебраками, щоб лихо ще гірше тебе не спіткало».
Мовивши це, через плечі собі він закинув за спину '
Латані вбогі сакви, замість ременя шнур підв'язавши,
110] І, відійшовши, сів на порозі. Із сміхом вертались
В дім женихи і такими вітали чужинця словами:
«Хай тобі, гостю, сам Зевс подає і боги всі безсмертні
Те, чого прагнеш душею, що любе для тебе і миле,
Край-бо поклав ти тепер жебранині цього ненажери
115] Серед народу. Спровадимо скоро цього ми приблуду
На суходіл, до Ехета-державця, губителя смертних».
Так вони мовили, й рад був з їх слів Одіссей богосвітлий
А після того підніс Антіной йому кендюх великий,
Жиром і кров'ю начинений. Ще й Амфіном, дві хлібини
!20] З кошика взявши, подав Одіссеєві, із золотої
Випивши чаші, вітав його й так він до нього промовив:
«Радуйся, батьку-чужинче! Нехай тобі випаде щастя
Хоч на майбутнє, бо й досі біди зазнаєш ти багато!»
Відповідаючи, мовив йому Одіссей велемудрий:
125] «Дуже, здається, розсудливий ти чоловік, Амфіноме,
Батька такого ж ти син, хороша-бо слава й про нього:
Нісій з Дуліхію, чув я, і доблесний муж, і заможний.
Кажуть, ти син його, схожий-бо й ти на розумну людину.
От чому дещо скажу тобі, ти лиш послухай і зваж це.
130] Серед істот, що їх живить земля, що тут повзають, дишуть,
Слабшої годі знайти за оту жалюгідну людину.
Поки боги їй удачі дарують і носять коліна,
Навіть не мислить вона, що їй випаде лихо небавом.
А як нашлють їй нещастя і злиднів боги всеблаженні,
135] То мимоволі вона терпеливо їх зносити мусить.
Думка в людей на землі такою буває, яку їм
Батько безсмертних і роду людського в той день посилає.
Так от і я себе міг до щасливих колись зачисляти,
Та, на свою покладаючись силу і владу, на батька
140] І на братів своїх здавшись, вчинив безрозсудств я багато.
Несправедливим не слід, проте, бути нікому й ніколи,
Мовчки приймаючи те, що боги нам дають у дарунок.
Скільки безчинств, як погляну, творять женихи в цьому домі,
Як тут багатство марнують і як зневажають дружину
Мужа, якому, я певен, недовго вже бути далеко
Від батьківщини і друзів! Він близько! Тебе ж хай додому
Хтось із богів відведе, щоб із ним тобі тут не зустрітись
В день, коли він у свою повернеться милу вітчизну.
Бо не безкровно тоді, я вважаю, розв'яжеться справа
150] Між женихами і ним, як у рідну домівку він прийде!»
Мовивши це, узливання вчинив, і випив вина він
Медосолодкого, й келих віддав розпоряднику в руки.
Той через дім весь пішов із смутком у любому серці,
Голову низько схиливши. Відчув щось лихе він душею.
155] Смерті ж, проте, не уникнув, – його-бо скувала Афіна,
Щоб Телемаха рукою й списом був приборканий міцно.
Отже, вернувшись, у крісло він сів, із якого підвівся.
Думку тоді подала ясноока богиня Афіна
Мудрій Ікарія доньці, славетній умом Пенелопі,
160] До женихів появитися, щоб якнайглибші бажання
їхні розбурхать, самій же ще більше здобути поваги
У чоловіка і в сина, аніж то раніше бувало.
Ключницю кличе вона й, усміхнувшись удавано, каже:
«Серце мені, Евріномо, велить, як раніш не бувало, –
165] До женихів появитися, хоч і гордую я ними.
Синові слово скажу я, й воно йому буде корисне:
Краще йому з женихами зухвалими спілки не мати, –
Гарно-бо мовлять вони, а за спиною зле замишляють».
Відповідаючи, мовила ключниця їй Еврінома:
170] «Так, все це правда, дитино, усе до ладу ти говориш.
Йди ж бо і синові все розкажи, не таївши нічого.
Тільки омийсь перед тим і як слід намасти собі щоки,
Щоб не виходить на люди з обличчям, укритим слідами
Сліз, не гаразд-бо і плакать усе без кінця й сумувати.
175] Син твій – дорослий уже, тож таким ти найбільше бажала
Бачить його, про такого ти здавна благала безсмертних».
Відповідаючи, мовила їй Пенелопа розумна:
«Не переконуй мене, Евріномо, щоб я у печалі
Тіло своє омивала й мастила оливою щоки.
їм В мене й любов до краси відібрали боги олімпійські
З днини, коли в кораблях крутобоких відплив чоловік мій.
Гіпподамею, проте, й Автоною поклич, хай до мене
Прийдуть, щоб разом зі мною вони побули у господі,
Я-бо нізащо не вийду сама до мужчин – адже сором!»
185] Так вона мовила, й ключниця вийшла старенька з кімнати
Переказати жінкам, щоб піднятись наверх поспішили.
Інше замислила тут ясноока богиня Афіна:
Сон найсолодший навіяла стиха Ікаровій доньці –
Все її тіло ослабло, схилилась вона і заснула
190] Там же, у кріслі. Тим часом на неї в богинях пресвітла
Щедро дари пролила божественні, щоб звабить ахеїв.
Спершу обличчя красивим зробила їй, маззю натерши
Амбросіальною, що лиш сама Афродіта Кіферська
Мажеться нею, йдучи до харит в чарівні хороводи.
195] Потім їй вищою постать зробила й повнішою трохи,
Тіло ж – білішим за кість слонову, обточену гладко.
Швидко зробивши це все, відійшла у богинях пресвітла.
Голосно мовлячи, тут увійшли до кімнати служниці
Білораменні і сон відігнали від неї солодкий.
200] Щоки долонями злегка потерла вона і сказала:
«Лагідний сон охопив мене глибоко, змучену горем.
Хай таку ж лагідну смерть Артеміда мені непорочна
Зразу пошле, щоб я більше свого не печалила серця
И віку собі не збавляла, за любим сумуючи мужем.
Повен-бо доблесті був видатний між усіх він ахеїв».
З цими словами зійшла вона з верхніх покоїв світлистих,
Ще й не сама, – з нею разом додолу зійшли й дві служниці.
До женихів увійшовши, із ними, в жінках богосвітла,
Стала вона під одвірком, що дах підпирає надійно,
210] Лиця закрила собі ясним покривалом світлистим,
З нею обабіч стояли обидві служниці дбайливі,
А женихи запалали жагою й коліньми ослабли –
Всі з Пенелопою ложе жадали вони розділити.
До Телемаха вона, свого любого сина, озвалась:
215] «Щось не твердий, Телемаху, і розумом став ти, і духом, –
Хлопчиком бувши, ти в серці мудріші поради знаходив.
Ставши ж дорослим тепер і змужнілого віку дійшовши,
В час, коли навіть стороння людина, на зріст твій і вроду
Глянувши, скаже, що ти – нащадок щасливого мужа, –
220] В тебе нема ні понять справедливих, ні твердості духу.
Як це у нашому домі могла така статись подія,
Як ти дозволити міг так зневажити нашого гостя?
Що ж тепер буде, коли, пробуваючи в нашому домі,
Прийдеться гостеві ще й знущань зазнавати нестерпних?
225] Сором тоді від людей, ганьбу ти навернеш на себе».
Відповідаючи, так Телемах тямовитий промовив:
«Матінко люба! Не смію твоїм я перечить докорам.
Добре усе я в своїй розумію душі і чудово
Знаю, що добре, що зле, – давно-бо вже я не дитина.
230] Та не у всьому я й розумом можу своїм розібратись.
Ті, що сидять он з лихими думками, то в той бік, то в інший
Часто збивають мене, і порадника в них не знайду я.
Не із вини женихів ота бійка чужинця із Іром
Трапилась тут, тим більше, що виявивсь дужчим чужинець
235] о, якби, Зевсе, наш батьку, й Афіно, і ти, Аполлоне, –
О, якби всі женихи так же само у нашому домі
Голови звісили, соромом биті, – чи то на подвір'ї,
Чи усередині дому, – і кожному б тіло зомліло
Так же, як Ірові цьому, що здвору сидить під ворітьми,
240] Голову звісивши, зовсім на п'яного виглядом схожий,
І на ногах вже не встоїть ніяк, і до власної хати
Вже не здолає вернутись, бо все йому тіло зомліло».
Так між собою вони провадили стиха розмову.
До Пенелопи тоді почав Еврімах говорити:
245] «Мудра Ікарія донько, славетна умом Пенелопо!
Глянуть на тебе ахеї, ясійського Аргоса діти,
То женихів іще більше у нашому домі від ранку
Учти справлятиме тут, – над всіма-бо жінками найвища
Вродою й постаттю ти, особливо ж – розумом світлим».
!5° Відповідаючи, мовить йому Пенелопа розумна:
«Всю мою вроду й красу, Еврімаху, мій зовнішній вигляд
Вічні богове забрали від дня, коли збройні аргеї
На Іліон попливли й Одіссей, чоловік мій, із ними.
От якби він повернувся й життя моє взяв би в опіку,
!55] Краще жилося б мені, і значніша була б моя слава.
В смутку тепер я – якесь божество мені горя наслало.
Як покидав чоловік мій кохану свою батьківщину,
Взяв за зап'ястя мою він правицю і так мені мовив:
«Не сподіваюсь, дружино, щоб всі із-під Трої ахеї
У наголінниках мідних вернулися цілі и здорові.
Кажуть, що люди троянські – народ бойовий, войовничий,
Битися вміють списами і стріли із лука пускати,
На колісницях проворні їздці, а це найбистріше
Бою вирішує хід в обопільнім змаганні великім.
265] Отже, не знаю, чи бог нам повернення дасть, чи загину
Десь я під Троєю. Ти ж тут сама уже всім потурбуйся.
Тож пам'ятай і про батька, й про матінку в їхньому домі
Так, як тепер, навіть більше, коли мене тут вже не буде.
А як побачиш, що в сина борідка почне виростати,
270] Можеш лишити мій дім, іди заміж за кого захочеш».
Так говорив він тоді, і тепер от збувається все це.
От вже й ненависна ніч настає, коли шлюб отой має
Статись проклятій мені, бо Зевс мене щастя позбавив.
Ще в мене біль є, що тисне на серце і душу тривожить:
275] У женихів не такі-бо звичаї віддавна бували.
Хто за дружину для себе дочку із заможного роду
Взяти бажав, той мусив із іншими ще позмагатись:
Кожен биків приганяв, баранів і овець найжирніших,
Рідним відданий на учту й дарунки приносив коштовні,
280] А не маєтки чужі задарма отак проїдали».
Мовила це, і незламний зрадів Одіссей богосвітлий,
Як подарунки вона в них виманює, як їх словами
Лагідно влещує, зовсім не те замишляючи в серці.
Відповідаючи, мовив тоді Антіной, син Евпейта:
285] «Мудра Ікарія донько, славетна умом Пенелопо!
Хто із ахеїв які не приніс би тобі подарунки,
Ти їх приймай, – не слід-бо хорошого дару цуратись.
Ми не вернемось до справ і до інших не підем відданок,
Поки не вийдеш сама за кращого ти із ахеїв».
290] Так говорив Антіной, і всім це було до вподоби.
Кожен окличника по дорогії послав подарунки.
Плащ принесли Антіноєві гарний, барвисто-узорний,
Кроєм широкий, дванадцять уздовж його пряжок ясніло,
З золота кутих, – при кожній гаплик був, красиво загнутий.
2« Від Еврімаха також принесли пречудове намисто,
З золота чистого й зерен янтарних, що сяють, як сонце.
Еврідамантові слуги, мов сплетену з тутових ягід,
З темних трійчастих перлин принесли йому пару сережок.
Володареві ж Пісандру, Поліктора сину, – коштовний
зоо Уклад нашийний, оздобу його принесли найдорожчу.
Інші ахеї ще й інші дари принесли пречудові.
В верхні покої пішла після того в жінках богосвітла,
Вслід їй обидві служниці несли дорогі подарунки.
Бавитись танцями знов почали всі і співом, що млостю
305] Сповнював їх, і так вечорової ждали години.
Поки вони забавлялись, то й вечір насунувся темний.
Три жаровні великі тоді встановили в господі,
Щоб освітлить її; скалок сухеньких наклали навколо
З висхлого дерева, свіжо наколотих гострою міддю,
310] Смольних лучин додали; розпалювать стали по черзі
Кілька служниць Одіссея, в біді витривалого. З словом
Паросток Зевса звернувся до них, Одіссей велемудрий:
«От що, служниці давно вже відсутнього тут Одіссея!
В верхні кімнати ідіть, де поважна сидить володарка,
Пряжу свою біля неї прядіть та її розважайте,
Сидячи там у покоях, чи вовну чесати беріться.
Сам замість вас тут вогонь для всіх я підтримувать буду.
Навіть якби до зорі злотошатної там ви лишались,
Втома мене не здолає, занадто-бо я витривалий».
Іак говорив він, вони ж засміялися и перезирнулись.
Лайкою відповіла йому червоновида Меланта.
Долій був батько її, виховання ж дала Пенелопа,
Пестила, наче дитину свою, убрання дарувала.
Та Пенелопою зовсім, проте, не журилась Меланта,
325] Із Еврімахом-бо знатися краще воліла й кохатись.
Лаять вона почала Одіссея і так докоряти:
«З глузду останнього зовсім ти з'їхав, приблудо нещасний!
Чом ти не хочеш піти ночувати де-небудь до кузні
Чи до заїзду, а тут розмовляєш занадто зухвало,
330] Між цих численних мужів, анітрохи не маючи страху
В серці? Чи це так вино помутило твій розум, чи завжди
В тебе такий він, що ти без кінця нісенітниці мелеш?
Чи вже й себе ти не тямиш, що Іра здолав, волоцюгу?
А чи не встане хтось інший небавом, за Іра сильніший?
335] Так тобі в щоки обидві долонями дужими дасть він,
Що полетиш ти за двері, увесь об'юшений кров'ю!»
Глянув на неї спідлоба й сказав Одіссей велемудрий:
«Зараз же, суко, піду і про все Телемахові мовлю,
Що говорила ти, й він розірве тебе вмить на шматочки!»
340] Страху великого цими словами нагнав на жінок він.
Швидко побігли вони по покоях, і з остраху кожній
Гнулись коліна, – боялись, що справдить свою він погрозу.
Він же підтримував світло в жаровнях, палаючих ясно,
І поглядав на присутніх, а сам в глибині свого серця
345] Вже обмірковував те, що здійснитися мало небавом.
А женихам гордовитим Афіна тим часом не дуже
Отримання в їхні знущання вкладала, – хотіла, щоб більше
Смутку і болю у серці відчув Одіссей, син Лаертів.
Перший тоді Еврімах, син Поліба, почав говорити,
з50] Став глузувать з Одіссея та й інших до сміху призводив:
«Слухайте-бо, женихи володарки славетної, – маю
Те вам сказати, до чого у грудях мій дух спонукає.
Муж цей у дім Одіссеїв прийшов не без волі безсмертних.
Сяйво, здається мені, не з лучин цих палаючих плине,
355] А з голови його, – гляньте, на ній же нема й волосинки».
Потім ще так Одіссеєві, городоборцю, він мовив:
«Чи не схотів би ти, гостю, у мене в далекому полі
Попрацювати, якщо я за певну найму тебе плату, –
Тин городити з тернини, великі дерева садити?
360] Вдосталь туди я тобі постачав би готового хліба,
Дав би й одежу тобі і сандалії дав би на ноги.
Тільки ти звик до неробства поганого так, що не схочеш
Братися вже до роботи, лише старцюванням по людях
Будеш і далі утробу свою годувать ненаситну!»
365] Відповідаючи, мовив йому Одіссей велемудрий:
«Хтів би з тобою удвох, Еврімаху, в труді позмагатись
Я весняної пори, коли дні у нас довгі бувають,
На сіножаті, щоб кожен в руках по серпу мав, красиво
Вигнутім, щоб узялись ми натщесерце вдвох до роботи
370] І від світанку жали траву цілий день до смеркання;
А як за плугом воли поганятимем ми половії,
Дужі, породисті, рослі, що випаслись добре на паші,
Силою й віком однакові, сила ж бо в них неослабна,
Гонів хай буде й чотири, щоб грунт лиш до плуга придатний, –
Бачив би сам ти, які я проорюю борозни рівні.
А як війну розпочав би де-небудь сьогодні Кроніон,
В мене ж був щит би в руках і було б два загострені списи,
Ще й цільномідний шолом, що добре до скронь прилягає, –
Бачив би ти мене в перших рядах бойового загону
380] І не посмів би тоді уже шлунком моїм докоряти.
Ти ж і зухвалий занадто, й душею якийсь непривітний.
А що здаєшся самому собі ти великим і сильним,
То лиш тому, що навкруг тебе люди малі і нікчемні.
Тільки б прийшов Одіссей, на свою батьківщину вернувшись,
385] Стануть ці двері широкі занадто для тебе вузькими,
Як утікати крізь них із покоїв оцих доведеться!»
Так він сказав. Еврімах же всім серцем ще більш розлютився,
Глянув на нього спідлоба і вимовив слово крилате:
«Скоро сплачу тобі, злидню, за те, що зухвало так мовиш
390] Між цих численних мужів, анітрохи не маючи страху
В серці. Чи це так вино помутило твій розум, чи завжди
В тебе такий він, що ти без кінця нісенітниці мелеш?
Чи вже й себе ти не тямиш, що Іра здолав, волоцюгу?»
Крикнувши це, він підніжок схопив. Одіссей з переляку
395] Враз аж присів біля самих колін Амфінома, що родом
Був із Дуліхію; весь той удар виночерпію в праву
Руку потрапив, і келих аж дзенькнув, на землю упавши;
З стогоном навзнак і сам виночерпій у порох звалився.
Галас тим часом зняли женихи в звечорілих покоях.
400] Дехто таке говорив, на сусіда свого позирнувши:
«Хай би раніше загинув чужинець цей десь у блуканнях,
Ще не діставшись сюди, – не було б колотнечі цієї!
Сваримось через старців, і ніякої нам у цій учті
Втіхи не буде, якщо подолає у ній неприємне».
405] Знову звернулась до них Телемахова сила священна:
«От показились ви всі, божевільні! Видно, багато
З'їли і випили тут! Чи не бог вас якийсь підмовляє?
Вдосталь же всі підкріпились, розходьтесь тепер по домівках
Спати, як прагне душа. Та нікого, проте, не жену я».
410] Так він сказав. А вони аж губи погризли зубами
Й лиш дивувались, як сміливо став Телемах розмовляти.
Врешті тоді Амфіном озвався до них і промовив,
Нісія син ясносвітлий, владущого парость Арета:
«Друзі, не слід нам, проте, на слушні слова й справедливі
415] Лайкою відповідати й з ворожою кидатись люттю.
Не ображайте чужинця цього і не кривдіть нікого
З челяді, що в Одіссея божистого в домі слугують.
Хай виночерпій іще раз вином наші кубки наповнить,
І, узливання вчинивши, розходьмося всі по домівках.
420] Гостя ж цього в Одіссеєвих тут запишімо покоях
На Телемахове дбання, – в його-бо він домі гостює».
Так говорив він, і всім слова ці були до вподоби.
їм у кратерах вина намішав дуліхійський окличник
Мулій, що був Амфінома товариш. Спинявсь перед кожним
425] Він і усім наливав. А вони, з своїх кубків блаженним
Зливши богам, випивали вино, наче мед той, солодке.
Тож, узливання вчинивши, ще випили, скільки схотіли,
І по домівках своїх спочивати усі розійшлися.