Коли вмирає Безсмертний, стр. 54

«ПРЕКРАСНО! ПРИЄДНУЄМОСЬ ОДНОСТАЙНО!»

Тільки замислить Хич бази свої військові про всякий випадок на територіях колоній розташувать, тільки вердикт про це видасть, а уряд Дервердасу вже й приєднався:

«ЧУДОВО! ПРОСИМО-МОЛИМО, І НА НАШІЙ ЗЕМЛІ ЗБУДУЙТЕ ВІЙСЬКОВІ БАЗИ!»

До того доприєднувалися, що й Палац Парламенту під казарму для солдатів Хича віддати хотіли.

Отака, брате, країна Дервердас! Цікава?

— А цікава й справді! — всміхається Іван.

Чакт замовк. 3а ілюмінатором, як і раніше, стелилася жовта гладінь. Рівно вуркотали двигуни. Все ближчала і ближчала зелено-золота Завіса…

І раптом в кабіні прозвучав тривожний сигнал. Іван стрепенувся — що це? Попереду в ілюмінаторі нічого не видно, праворуч і ліворуч теж все спокійно, позаду… А позаду важкою зеленою хмарою сунули сотні урядових штейпів.

На екрані зв’язку, що світився перед Анбом, з’явилося лице Умбренда.

— Всім повертать! Всім повертать! Триматися мене. Строю не порушувати. Прийняти бій! — пролунав знайомий глухий голос. Екран погас.

— Як же вони встигли? Хто ж їм ремонтував? — здивувався Бідило.

— Звісно хто, — відповів Чакт. — Жовті шхуфи!

— А штейпи гналися за нами… — Іван пильно вдивлявся в ще дуже далекі ряди ворожих машин. — Хтось Шістдесят дев’ятому передав наш маршрут… Хто б це міг зробити…

— Звісно хто, жовті шхуфи! Переодягнені жовті шхуфи! Хто ж іще таке може зробити?! — Чакт аж плюнув і взявся готувати до бою головний ПС корабля.

Іван зрозумів, чому Умбренд вирішив прийняти бій. Можливо б, вони і встигли досягти острівця і навіть приземлитися. Але виконати завдання уже все одно не встигли б. Промені новітніх ПС за кілька секунд спопелили б і їх, і штейпи, і навіть сам острівець. І тому єдине правильне рішення було — прийняти бій.

Два супротивники — шість армад, шість сотень кораблів і одна армада, одна сотня — все зближалися й зближалися. Зелений стрій карателів наїжачився променями ПС.

— Переб’ють нас всіх, попалять, як паперові кораблики… — голосно прошепотів Чакт.

Іван вовком зиркнув на нього.

— Попроси пробачення, може, помилують!

— Зараз попрошу! — ошкірився Чакт і ввімкнув ПС.

Кілька карателів вирвалося вперед, от-от промені їх дістануть до повстанських машин…

І раптом Чакт відсахнувся, руками затуливши лице. Там, внизу, охоплений димним полум’ям, падав в океан штейп Умбренда. І в ту ж мить сліпуче світло вдарило Іванові в вічі.

Коли він прийшов до тями — корабель падав у море. Анб З обпаленим кривавим обличчям лежав на пульті управління. Ліворуч в неприродно викрученій позі, затуливши лице руками, застиг Чакт. Корабель падав.

Іван метнувся до пульта, стягнув з нього важуче тіло Анба, вчепився у важелі. Неймовірні зусилля — і штейп вирівнюється, починає набирати висоту.

Вгорі діялося щось жахливе: одразу чотири повстанські кораблі — три, а потім ще один — спалахнули і стали падати. А карателі все наближалися й наближалися. Грізним клином з глухим зловісним ревінням сунули сотні бойових машин. Попереду, на самому гостряку, важко похитувався величезний флагманський штейн.

І тоді Бідило прийняв рішення. Набравши ту ж висоту, на якій ішов флагман, Іван направив свій корабель просто в лоб супротивнику.

На флагмані помітили Іванів маневр, помітили і, мабуть, Зрозуміли. Головний штейп карателів високо підняв широкий свій промінь і, як меч, заніс його над Івановою машиною.

«Брешеш, не врятуєшся!..» — шепоче Бідило і вмикає найбільшу швидкість, а промінь падає вже на його штейп, мить — і спалахне він, як ті, п’ятеро. Мить…

Іванів корабель різко хитнуло, хитнуло і флагман та інші кораблі карателів. Промінь згас. Разом з ним, немов задуті одним повівом бурі, згасли всі промені. А буря й справді насувала: все навкруг потемніло, океан взявся чорними, пінявими валами. Та Бідило не бачив цього. Він уже не міг нічого бачити, крім ревучого, зеленого, неоковирного флагмана хичистів.

Кажуть, в останні хвилини перед смертю людина пригадує все життя, підсумки немов підбиває. Хтозна, не до підсумків було Іванові.

Єдине обличчя — ясно-ясно! — спливло з минулого, вирізьбилося на грозовому небі. Авіаційний шолом. Нахмурені брови, в зіницях спокійна сталь… На твердих владних устах ледь помітна іронія. Прадід… Таким він, напевне, був, коли повів свого палаючого «Лавочкіна» на таран.

Здрастуй, прадіде! Правнук не посоромить тебе!..

Уже близько, зовсім близько ворожий штейп. Вже в обличчя видно Іванові ворога свого: банькатого, горбоносого хичиста в зеленому бойовому шоломі.

І хичист бачить Івана. В вічі йому дивиться Іван, і хичист не опускає очей.

Очі — в очі…

«Мій!.. — шепоче Іван, стискаючи важелі. — Мій!.. З собою тебе заберу…»

І хичист не витримує, опускає очі, різко повергає штейп спочатку праворуч, а потім вниз і — назад…

— А-а-а! — кричить Іван. — Бісові душі! Всі ви тепер мої! Всі!!

— Що? Що трапилось?! — поряд з Іваном розпатланий, блідий Чакт.

— Воскрес?! — регоче Бідило.

— Ой Іване, а поглянь назад!

Бідило обертається і аж скрикує від захвату і несподіванки: там, за Івановим штейпом, за рівним клином повітряного загону повстанців, далеко на океанському обрії діялося щось неймовірно прекрасне.

Золота Завіса зникла, наче зовсім її там не було. А на сизому, сталевому видноколі грізно громадилися величезні чорно-сині хмари. Росли, клубочились, засвічувалися із глибини беззвучними блискавками. На землю блаженного спокою насувала перша гроза.

А за цим хмарним валом сунула друга, ще грізніша гроза — на служителів, на хичистів, на свідків Безсмертного. Тисячі бойових штейпів вкривали сталеве небо.

З’єднані армади Всесвітньої федерації мчали на виручку однодумцям.

РОЗДІЛ ШОСТИЙ

Гроза над Містом-1. «Відступись або стань нейтралом!» На порозі капища Безсмертного.

Уже четверту добу над колишньою столицею колишньої держави Безсмертного гримить весела гроза. Багрові, сизі, фіолетові блискавки переплітаються в розвихрених небесах. Теплі зливи полощуть пластмасові тротуари.

А скільки, виявляється, живого насіння ховала в собі мертва щактифська земля! Віками лежало воно, обплутане корінням торжествуючих бур’янів. Сохло, стискалося, але жило, ждало своєї пори…

І от на площах, на проспектах Міста-1, розколюючи кам’яні, протинаючи пластмасові плити, пнуться, тягнуться в грозове небо тугі парості життя. Червоні, сині, фіалкові квіти розквітають просто на очах.

Часом гроза вщухає, між сивими хмарами проглядає погоже небо. А то й зовсім хмари розходяться. І тоді кожна краплина переливається, як дорогоцінний камінчик. А в калюжах, чудових вуличних калюжах, бездонних, як небо, пливуть-сунуться хмарки — рожеві, блакитні, волошкові… Але це тільки на мить. Дуне вітер, насуне хмара, і знову гуркіт, блиск, проливень…

Четверту добу Іван з Чактом не просихають. Четверту добу навколо Палацу Безсмертного точиться упертий бій.

Після того як загони Всесвітньої федерації спершу в районі острова Зеленого Спокою, а потім і скрізь покінчили із Золотою Завісою. ПС могли діяти тільки в Місті-1, де чомусь світився ще Головний Прожектор Спокою.

Давно вже всі вулиці навкруг Великого Кільця перерили спеціальні команди, вишукуючи ту артерію, що живила ще головний ПС. Шукали, шукали, так нічого і не знайшли. У деяких несхильницьких науковців виникла думка, що то, мабуть, не артерія, а якісь акумулятори живлять ще Головний Прожектор. Які акумулятори? Чи надовго вистачить їх енергії? На це науковці тільки плечима знизували. «Хтозна…»

І тоді Центральний штаб вирішив вимкнути Головний ПС. Зробити це доручили Шату, який, за завданням того ж таки Штабу, продовжував жити в обложеному Палаці.

У свій час, вирядивши Івана і Чакта, Шат довго ще працював при лабораторії спіритики, яку, після призначення Купхейпа шефом СПД, очолив двоюрідний брат генерала Хипіца. Потім лабораторію зовсім ліквідували, а Шата перевели прибиральником до самого Палацу Безсмертного. Працюючи в Палаці, старий несхильник добре вивчив розташування багатьох його коридорів і кімнат. Саме тому Шатові доручив Центральний штаб зруйнувати Головний Прожектор.