Коли вмирає Безсмертний, стр. 51
— Ну навіщо це? — всміхається до Івана старший брат. — Навіщо? Заспокоїлись? Тепер слухайте уважно, — легіонер сів у крісло. — Ми гуманні… Подивіться на цей старовинний парк, на ці вілли (там, до речі, ми живемо), на прекрасні квіти… Ви все бачите? Бачите? Я питаю, відповідайте!
— Бачу… — Іванові й справді видно і парк, і будинки легіонерів.
— Так от, — продовжував старший брат, — ми гуманні… Ми конкретно показуємо нашим учням і дерева, і квіти, і небо, і сонце, і… і таке інше. Ми показуємо, а ви подивіться і подумайте: весь цей світ, всю цю красу можна навік загубити, якщо не сказати правду, всю правду і тільки правду. Ну то як, будете говорити? Востаннє питаю, будете?
— Буду… — прошепотів Іван. — Нахиліться… Погано мені…
Старший брат охоче присів на край ложа, нахилився.
— Кажіть.
— Ще нижче… — зовсім тихо прошепотів Іван і заплющив очі.
Легіонер ще нахилився.
— Нижче, нижче… — майже беззвучно попросив Іван.
Старший брат встав з ложа і нахилився так низько, що трохи не торкнувся вухом Іванових губ. Бідило потихеньку розплющив очі і раптом страшним, оглушливим басом ревнув просто у вухо старшому братові:
— Ууммб!
Легіонер відсахнувся, немов від ляпаса, застиг з виряченими очима, а потім кинувся на служників, затупотів, закричав не своїм голосом:
— Чого стоїте? Починайте! Негайно починайте! Він у нас заговорить! Він заговорить сьогодні! Хух, прокляття… — і, витираючи рясний піт, плюхнувся в крісло.
Іван так реготав, що аж сльози виступили.
Служителі заметушилися біля Івана. Наділи йому на голову шолом. До шолома припасували криву металеву трубку. Один кінець трубки встромили Бідилові в губи, другий з’єднали з шлангом, що тягнувся з білої шафи. Ні ворухнути головою, ні викинути з рота кінець трубки Іван не міг.
— Готово, — сказав перший служитель.
— Вмикаю, — сказав другий.
І в ту ж мить постіль (і матрац, і подушка) стала теплою. Млосне, неприємне тепло полилося по жилах. Трубка в роті забулькала, і з неї стала сочитися огидно-солодка рідина. У вуха забубоніли навушники: в праве гугняві голоси наспівували державний щактифський гімн, у ліве звучав знайомий уже Іванові мінливий голос самого Хича. Другий Триєдиний Комплекс вступив у дію.
— Коли заговорить, покличете, — старший брат важко підвівся з крісла. — Я буду в парку…
Іван тяжко дихав. Солодке тепло туманило голову. Нудило від рідини, що крапля за краплею вливалася в рот. І все ж таки окремі речення з промови Хича він розібрав. Хич Дев’ятнадцятий говорив про свободу.
Щоб хоч якось боротися з нападами огидної нудоти, Бідило примушував себе слухати промову. Та скоро в нього так закрутилася голова, затіпалося, зайшлося серце, що вже несила було розібрати жодного слова.
Іванові й справді стало погано. Солодка рідина, солодкоголоса промова під гугнявий акомпанемент гімна, мертвотно-солодке тепло робили своє діло… Все гірше й гірше ставало новоявленому блаженному учню, ніколи ще в житті не було йому так зле…
І раптом Іван згадав про Чакта. Подумав, а що, якби йому отак… Чи витримав би? Чи не став би розповідати те, про що й не питають: про Шата, про Анба, про несхильників?
Ні, Чакт теж нікого б не видав… Чакт би не видав… Краще вмерти, ніж отаке зробити… Любий, смішний, дорогий Чакт… Краще вмерти… Краще…
Каламутними невидющими очима дивився Бідило на жовтий хифовий парк за прозорою стіною, на далеку постать старшого брата, який, нудьгуючи, блукає алеями, на білі будиночки легіонерів…
Забуття.
Хвилі… хвилі… Зоряне небо…
Ага, ось вони — срібний човник, золоте весельце!.. А Іван ще не Іван, а тільки Івасик. Він плаває, плаває…
І було б йому зовсім гарно, так гарно було б, якби не Знав, що звідти, із синьої нічної пітьми, може вийти щось темне, давнє-давнє — безлітне, вийти і покликати його до себе.
Івасик знає про це, і йому трохи страшно. Та раптом бачить він, матуся йде. Висока, вся в білому і молода-молода… В місячному тумані спускається до води, кличе:
— Івасику,
Телесику,
Приплинь, приплинь
До бережка…
І так Івасику гарно від того любого голосу, так гарно, аж сльози на очах. Слухає він, слухає, як мати кличе, а плисти не може — зорі його не пускають. От диво! Були ж високі, далекі, а зараз наче зовсім над головою і тягнуть, піднімають до себе Івасика…
Незчувся, як і човник срібний од води відірвався, незчувся, як і між зірок опинився. А вони навколо мов жар горять, мерехтять, іскряться… Озеро, море, океан зірок. Гребе в них Івасик, а з весельця золотого вогненні краплі спадають…
— Івасику,
Телесику,
Приплинь, приплинь
До бережка…
Глянув Іван, а десь далеко там, внизу, на дні зоряного океану, мати сидить, схилилася… Голова в неї біла-біла. Сидить, сумує, бо вже не з синьої земної пітьми, а з чорного, непроглядного мороку Всесвіту хоче вийти оте давнє-давне, безлітне, вийти і покликати її до себе. І ніхто не оборонить, не захистить…
— Я обороню! Я захищу! — кричить Іван, але мати не чує.
— Не оборониш, не захистиш, — безмовно відповідає оте чорне, давне, що хоче вийти із мороку. — Не оборониш, не захистиш… До тихого бережка в озерці тільки срібний човник Івасика приставав… Ніколи до нього не пристати сталевому човну Івана, зоряному човну, вогненному човну… Плач, стара, плач! Не побачиш ти більше свого Івасика, не доживеш…
— Неправда! Неправда! Я ще повернусь! — кричить Іван, так кричить, що аж вітер знявся над зоряним океаном. Мертвий вітер, нечутний вітер… А мати й голови не підіймає. Там, у безодні, сидить на бережку лісового озерця, схилилася і все віддаляється, віддаляється, даленіє, скоро зовсім зникне.
— Мамо!! — що є сили кричить Іван. — Встаньте, мамо! Встаньте, я не хочу, щоб ви віддалялися!
Але матуся й не ворухнулася, не чує. Дуже вже вона глибоко…
— Мамо!!! —з останніх сил гукає Іван. — Не віддаляйтесь! Мені страшно! Страшно мені!..
Мати підняла голову, видно, останні слова вона все ж почула.
— А чого тобі, синку, страшно? — прошепотіла. Тихо-тихо прошепотіла. Там, на березі, прошепотіла, а тут, у Всесвіті, чути: — Чого ж тобі, синку, страшно? Всі ж люди вмирають…
І тоді вже не устами, серцем закричав Іван;
— Не вмирайте! Встаньте! Я загину без вас! Душно мені! Мучать мене нелюди!..
І — диво! Кожне слово тепер почула мати. Страшна, зоряна безодня між ними, але ніякий морок, ніякі мертві вітри не заглушать для матері голос сина. Голос сина, коли син кличе на допомогу.
— Я встаю! Встаю, синку!..
І встає — горда, сивоголова, висока-висока. Над світом устає, над всією Землею — над тією землею, в яку їй так скоро лягать.
Встає. Ноги на тихому бережку, а голова, плечі, вся вона — в яскравих зоряних хвилях. Мертвий, нечутний вітер волосся куйовдить, древні сузір’я в них вплелися, сухими іскрами поблискують.
Велична і ніжна для сина, грізна для його ворогів встає МАТИ над Всесвітом. Встає. І оте вічне, чорне, всесильне, що хотіло вийти із мороку, так і не вийшло з нього.
— Івасику!..
— Чую, мамо! Чую! Пливу!.. — радісно гукає Іван і хоче вже плисти, але в цю мить оглушливий, пекельний гуркіт стрясає все навколо. Багряне сяйво б’є хвилями в уже розплющені Іванові очі.
За прозорою стіною залу допитів, за хифовим парком, на узвишші, земним, червоним, веселим полум’ям горять будинки легіонерів…
РОЗДІЛ П’ЯТИЙ
Як це починалося. Третій заступник другого помічника. «Здрастуй, прадіде!»
Шхуфська революція в державі Щактиф почалась несподівано і для несхильників, і для еліти. Підпільний центр старанно готував повстання, виробив детальний план, призначив дату. А в житті все вийшло зовсім не по плану.
За дві доби до того, як легіонери заарештували Івана, в тій же Провінції-13—2 відбулася зовсім невизначна подія — вмер шхуф. Вмер шхуф, звичайний шхуф-схильник номер 10407. 3а всіма параграфами відповідної інструкції труп мали покласти в стандартний паперовий мішок з державним гербом і особистим номером, вкинути у найближчий очисний басейн — і на цьому тихо і мирно закінчити. Але так не вийшло.