Коли вмирає Безсмертний, стр. 42

Та поки що ті іскорки жевріли лише в гнівних очах несхильників. І в зіницях двох побратимів теж сяяли вони, потаємні. Поки що не виривалися вони на волю, не падали на тисячотонні твержі шхуфського динаміту, поки що місто спало…

І над ним, над всією державою, в зеніті зеленастого неба туманилося кошлате сонце.

Сонце неволі, сонце мертвого спокою, жовте сонце Щактиф…

ЧАСТИНА ТРЕТЯ. СМЕРТЬ БЕЗСМЕРТНОМУ!

РОЗДІЛ ПЕРШИЙ

В Провінціі-13—4. Біопедагогічний присмерк. Особиста справа шефа педкомбінату.

Над кручею, над широчезною долиною, повитою туманом, стояли Іван і Чакт.

Чакт аж світився: досі ще переживав недавню, довгождану радість: вони з несхильниками, вони зв’язалися з підпіллям!

Правда, коли Іван сказав йому про це, Чакт зрадів спочатку, а потім трохи засмутився: «Все ж таки не мені, тобі першому довірились…» Але що той хвилинний смуток! Півтори-дві доби—і вони на волі! На волі, тобто в підпіллі. Так уже воно у Щактиф ведеться: лиш той на волі, хто за волю вийшов на боротьбу…

— Іване!

— Що, друже?

— Знаєш, яка в мене думка? Для чого ще й тепер прикидатися, інспектувати оті безглузді педкомбінати? Дивись, якраз посадка почалась. Махнем прямо в 13—2 до несхильників, га? Згода?

Бідило глянув у бік штейподрому. Там дійсно почалася посадка. Одна за одною до трансконтинентального корабля підпливали важко навантажені білі платформи. В повітрі вони підтримувалися гравітаційними двигунами, рухались низько, трохи не черкали бетонованого майданчика.

Метушились шхуфи, знімали з платформ багаж пасажирів, що довжелезною чергою виструнчилися біля вхідної панелі велетенського штейпу.

— Ну, ходім, — сказав Іван.

— Куди? На посадку?

— На посадку, але тільки не на штейп. Я щось не впізнаю тебе, звідки ці авантюрні вихватки? Ти думаєш, спроста наказує нам несхильницький центр аж до самої 13—2 діяти точно за інструкцією? І потім, ти не задумався, чому твій Завжди такий пильний батенько так легко відпустив мене з тобою? Чи не замислив він ще раз перевірити свого непутящого синка? Раз така вказівка підпільного центру, значить, їм щось відомо. Легіон пильнує, і нам треба не дрімать. У Щактиф усі слідкують за всіма, ти ж сам не раз про це говорив. Та й учбові комбінати мені подивитися не завадить. Ясно?

І друзі вирушили. Йти їм довелося недовго: одразу за штейподромом чорніла широка стрічка саморушної дороги. Іван і Чакт зійшли на невеличкий перон, сіли в зручні крісла. Кілька цот посиділи, і. раптом перон здригнувся і плавко з’їхав прямо на ескалатор. Через мить зелені вежі штейподрому Провінції-13—4 сховалися за гребенем кручі.

Дорога круто спускалася в долину, туман густішав і скоро запнув все навколо.

Рясними жовтими крапельками осідав він на чорній пластмасі взуття, на халатах і навіть на губах. Іван раз у раз плювався — дуже вже гидкі були ці жовті крапельки, як ліки якісь, навіть пахло ліками…

А саморушна дорога все сунулася й сунулася. Позаду, на горі, на далекому уже штейподромі, глухо гуркотали двигуни повітряних кораблів. І це гуркотання і плавний рух дороги заколисували.

— …Іване! Іване! Ти що, оглух?

— Га? — схопився Бідило і рукою до грудей: пакет на місці. — Що сталося?

— Дивись, під’їжджаємо. Ото вже й корпуси комбінату.

В тумані бовваніло кілька будинків, розташованих у шаховому порядку. Всі вони були ідеальної кубічної форми і зовсім не мали вікон.

Платформа плавно з’їхала з саморушної дороги, зупинилась.

— Прибули, — зітхнув Чакт і встав з крісла.

— Ох і відпочинемо зараз… — Іван зі смаком потягнувся, аж хруснув кістками. — Ох і поспимо…

— Відпочивати не будем.

— Чому? Якраз пора великого спокою, всі твої педагоги сплять. Не будеш же ти їх сонних інспектувати?

— Помиляєшся, педагоги не сплять. Вони ніколи не сплять, вони пильнують. І саме зараз ми й будемо їх інспектувати.

І от бредуть друзі, спіткаючись, крізь непроглядну млу.

— Чому тут такий туман? Низовина?

— Ні, це штучний, — пояснює Чакт. — В долині діють спеціальні аерозольні установки. За даними щактифської біопедагогіки, сонячна радіація збуджує у дітей нечестиві емоції. Туман же, навпаки, розвиває благородну млявість думок і бажань. А до того ж, цей штучний туман виробляється не з води, а з спеціальної рідини, що пригнічує нервову систему.

Весь перший період — від народження й до початку навчання, а також весь другий, книжний, ці два туманні періоди діти живуть у постійному присмерку, дихають інтенсивно діючими аерозолями. І тільки в третій, у так званий «період табірного утримання», підлітків переводять у «світлі» табори, де їх навчають шагістиці та військовій справі. От ми й прийшли.

Попереду бовванів великий темний будинок.

— «Іменем Безсмертного, чоловічий учбовий комбінат другого, туманного, ступеня № 2014», — прочитав Бідило чіткий напис на фронтоні.

У безлюдному вестибюлі під стелею тьмяно світився один плафон. Коли очі звикли до присмерку, Іван побачив прямо перед собою вхід до коридора, в кінці якого — далеко десь — ще один такий же плафон.

Не довго думавши, Бідило пішов прямо в прохід, але тільки-но ступив під арку, як вдарили оглушливі дзвоники, праворуч і ліворуч вихопилися із стін два щитки і просто перед носом в Івана наглухо закрили прохід. Чакт засміявся:

— Не поспішай! Як там у вас на Землі кажуть — не лізь поперед пекла з батьком? — Підійшов до стіни, натиснув кнопку, засвітився невеличкий екран. Ще одну кнопку натиснув, і на екрані захиталася лиса голова з запалими щоками і пильними, холодними очима.

— Я вас слухаю, — проскрипів хол одноокий.

— Я Чакт, сип Купхейпа Х’юпа Купепа. Ось моє посвідчення, ось відрядження, — Чакт підніс до екрана свої документи.

— З академії? Інспектор?

— Так.

— Знаю. Чекав. Це, — кивок у бік Івана, — з вами?

— Так.

— Проходьте. Після огляду зайдіть. У мене до вас є справа, особиста справа.

Екран погас.

— Головний шеф комбінату, — пояснив Чакт.— Ходім. Цікаво, що в нього за особиста справа до мене…

В проході ніяких щитків уже не було. В теплому задушливому коридорі пахло ліками. Під низьким склепінням тьмяно жевріли жовті плафони. Жодної душі. Праворуч і ліворуч — панелі, панелі, панелі… На кожній — номер.

— Учнівські спальні, — пояснив Чакт і зупинився перед одною з них. Знову натиснув кнопку, панель нечутно посунулась, друзі зайшли в малесеньку трикутну кімнатку.

Так, так, саме в трикутну! Ліворуч од входу біліло низьке ложе. В протилежному кутку, де сходилися дві стіни-катети, стояв наведений об’єктивом на постіль чималий прилад, Іван знав уже, що це кейфофіксатор — апарат, який автоматично записує всі звуки і знімає на плівку все, що відбувається в кімнаті. Зі стіни поблискував екран.

На ложі спав хлопчик — зовсім голий, але в шоломі. У головах з білої пластмасової тумби дугою вигиналася шарнірна ніжка великого чорного рефлектора, що низько нависав над обличчям сонного. Від шолома тяглися ізольовані дротини до тієї ж таки тумби.

З рефлектора на русяву голівку струменіло тепло, над вухом бубонів невеличкий, припасований до стіни динамік, одноманітним голосом повторюючи граматичні правила, — а хлопчик спав.

— Динамік над вухом, — почав пояснювати Чакт, — це — гіпнопедія. Учень спить і в той же час вчить уроки. Рефлектор-інтенсифікатор… Ну, то вже ти й сам пробував, коли щактифську мову вивчав. Що ж до шолому на голові — це зовсім просто. Всі учні комбінату за допомогою цих шоломів підключені зараз до замкненої енергосистеми. Коли настає пора великого спокою, шеф комбінату вмикає спеціальний генератор, так званий Генератор Спокою, і по всіх провідниках системи, крізь мозок кожного учня, тече струм. Завдяки цій системі учні комбінату одночасно засинають і прокидаються, коли шеф вимикає генератор. Все це разом, а саме: ГІПНОПЕДІЯ + ІНТЕНСИФІКАТОР + СТРУМ СПОКОЮ, і називається Першим Триєдиним Комплексом біопедагогіки, або, як ще інакше його називають, Фізичним Комплексом.