Автор Франко Иван Яковлевич

Збірка складається з трьох частин, або "жмутків". У перших "жмутках" вміщено інтимну лірику, в якій оспівано глибокі почуття палкого, але нещасливого кохання. У першому "жмутку" є вірші і з громадянськими мотивами, але переважає скорботна інтимна лірика. У поезіях другого "жмутка" І. Франко оспівує не лише кохання, а й чарівну красу природи. Провідний мотив поезій третього "жмутка" - пекельні переживання поета, спричинені нещасливим коханням.

Особливе місце в творчості Івана Франка посідає соціально-психологічна повість «Перехресні стежки». Назва твору символізує «перехрещені» життєві шляхи
персонажів. Кожен із героїв цього твору є носієм сформованого світогляду, має власні плани, інтереси, правила й норми. Перед нами — герої різних статей, різних соціальних верств, професій, врешті — різних національностей. Житейські перехрестя залишають
свій відбиток на їх внутрішньому світі.
У цьому творі Франко порушує соціальні проблеми: українського селянства та інтелігенції, взаємостосунки між різними суспільними групами, проблеми влади та підлеглих, зневір'я і затурканості селян, проблеми тодішнього судочинства, проблеми подружніх стосунків безправ'я жінки в суспільстві.
Прототипом Євгенія Рафаловича послужив Євген Олесницький — адвокат і
громадський діяч, який був чудовим промовцем.

"Украденное счастье" - одна из лучших драм Ивана Франко. Украденное счастье - социально-психологическая драма. Любовь к драматургии И. Франко пронес через всю свою жизнь. В условиях тогдашней отсталой Галичины писатель боролся за народность и реализм театрального искусства. Он был убежден, что театр должен быть не местом для развлечения беззаботных панычей-дармоедов, а школой жизни, проводником мыслей и чувств, мечт трудового народа.
Иван Яковлевич Франко написал несколько пьес, что стали украшением украинской литературы и театрального репертуару. Его драматичное наследство состоит из четырех больших и пяти одноактных пьес, самой известной из которых является социально-психологическая драма "Украденное счастье", в какой писатель глубоко раскрил социально-психологические причини конфликта героев.

«Легенда про вічне життя» І. Франка — це поетичний роздум про смисл буття людини — для чого вона живе, що є для неї найціннішим. Чарівний горішок безсмертя отримували по черзі аскет, цар, коханка царя, генерал, куртизанка. І кожен із них не наважився скористатися ним, адже життя — це вічна боротьба. А життя без кохання — ніщо. І ніякі скарби, ніяка сила не примусить полюбити іншого щиро, від душі, вірно: «А без щастя, без віри й любові внутрі Вічно жить — се горіть віку вік на кострі!» Використовуючи казковий сюжет, І. Франко розглянув важливу філософську проблему про життя і смерть і дійшов висновку, що людина має жити стільки, скільки їй відпущено, дано.

В історичній повісті «Захар Беркут» (1882 р.) зображено героїчну боротьбу українських верховинців проти монголів 1241 р.

Іскра бориславського полум'я жевріла в душі Івана Франка ще з дитинства. У батьковій кузні малий Івась чув розповіді селян, які приходили до батька-коваля, про лиходійство бориславських фабрикантів, про страшні події на нафтових промислах. Згодом Франко прийшов до читачів із своїм тематично новаторським «робітничим» епосом — малою (цикл оповідань) і великою («Boa constrictor», «Борислав сміється») «бориславською» прозою.

Борислав — західноукраїнський центр нафтової промисловості. Голодна смерть гнала на тяжку фабричну роботу спролетаризованих селян. Тут за нужденне животіння вони добровільно продавали свою силу і здоров'я, ставали злиденними, голодними, обшарпаними ріпниками.

Отже, в центрі повісті — непримиренна боротьба двох ворожих світів, яка відбувається в Бориславі. Сам Борислав також можна вважати головним героєм повісті. Це місто гноблених і нещадно експлуатованих, але нескорених і могутніх.

Сказки выдающегося украинского писателя И. Я. Франко (1856–1016 гг.) беспощадно высмеивают ограниченность и высокомерие, скупость и подхалимство. В этой сказке малыши познакомятся с интересными приключениями хитрого лиса, который сумел обмануть всех зверей.

Збірка казок Івана Франка під назвою «Коли ще звірі говорили» перший раз вийшла ще у 1899 р., друге видання з'явилось у 1903 році. До цієї збірки Франко додає передмову, в якій писав: «Оці байки, що зібрані в тій книжечці, то старе народне добро… Вони найбільше відповідають смакові дітей від 6 до 12 літ, заставляють їх сміятися і думати, розбуджують їх цікавість та увагу до явищ природи.»

В своїй збірці «Коли ще звірі говорили» Іван Франко вдало використовує художні засоби вживані в народних казках про тварин, зокрема традиційне змалювання рис тварин: зажерливості вовка, хитрості лиса, незграбності ведмедя, упертості осла тощо. Письменник ще більше підкреслив ці характерні особливості тварин, майстерно розкриваючи їх через вчинки або розмови персонажів.